Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Розділ 4. Сон та поцілунок

Уві сні ти до мене прийшла, 
Розказати про брехливість шляхів. 

А я поцілунок віддав йому, 
Не знаючи секрет, схований ним. 

 

***

 

  Вільям рано піднявся, насолоджуючись тихим ранком, коли сонце лише починало пробиватися крізь віконце. Він зібрався з думками, одягнувши на себе легкі штани та сорочку, і з радісною усмішкою покинув свою каюту й рушив в бік французького кафе, де вони з батьком домовилися зустрітися на сніданок. 
  Кафе зустріло його приємним ароматом свіжої випічки та кави. Маленькі столики з білими скатертинами, ніжними квітковими композиціями та французька музика, що ледь чутно линула з динаміків, створювали особливу атмосферу. Вільям почав шукати свого батька серед відвідувачів. Його погляд швидко знайшов його за четвертим столиком, де він сидів спиною до вікна, зосереджено читаючи газету. 
– Добрий ранок, – привітався хлопець, підходячи до столика і м'яко усміхаючись сів навпроти. 
– Добрий, – сухо відповів батько, не підводячи очей від газети та навіть не звернувши на нього уваги. Він лише перегорнув сторінку, продовжуючи зосереджено читати. 
  Вони замовчали, але Вільяма це анітрохи не засмутило. Його настрій був надзвичайно чудовим, і ніщо не могло затьмарити його. Він взяв меню, уважно розглядаючи яскраві зображення страв, і в цей момент до їхнього столика підійшов офіціант. Юнак замовив собі сирники з шоколадним сиропом, свіжими ягодами та чашку зеленого чаю. 
  Невдовзі принесли замовлення. Сніданок був сервірований з любов'ю: золотисті сирники лежали на білосніжній тарілці, оточені соковитими ягодами, що мерехтіли на світлі. Шоколадний сироп ледь помітно розтікався по краях, створюючи апетитну композицію. Вільям із задоволенням розпочав трапезу, смакуючи кожен шматочок. Раптом батько відклав газету, яка з легким шелестом впала на стіл, і вперше за цей ранок подивився на нього уважним поглядом. Хлопець на мить застиг, відклавши виделку, і зустрів його погляд. 
– У тебе все добре? – спитав він, голосом, в якому було більше цікавості, ніж занепокоєння. 
– Ну, так? – розгублено відповів він. – А що? 
  Батько нахилив голову, примруживши очі, і на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка: 
– Просто ти виглядаєш дуже щасливим. Невже, ти з кимось тут познайомився? 
  Вільям здивовано підняв брови, відчувши легкий подив. Чому він цікавився? Він опустив очі на свою тарілку, відчувши, як його щоки ледве помітно запалали: 
– Так, з одним чоловіком, – відповів юнак, відчуваючи легке хвилювання, що прокрадалося у його голос. 
– Справді? І як його звати? 
– Кріс Браун. 
  Батько замовчав, але в його погляді з’явився якийсь незрозумілий вираз, ніби він очікував почути щось зовсім інше. Його очі на мить втратили звичну впевненість і стали задумливими, майже відсутніми. 
– Щось не так? – запитав Вільям, відчуваючи, як хвилювання почало наростати. 
– Ні, все гаразд, – відповів він, зібравшись з думками. Його голос повернувся до звичного тону, але в очах ще залишалася тінь сумніву. – Коли ви познайомилися? 
– Вчора ввечері. 
– Зрозуміло, – батько ненадовго замовчав, перш ніж продовжити. – Познайомиш нас? 
– Ну, я навіть не знаю, – він вагався. – Потрібно запитати у Кріса. 
– Гаразд, буду чекати. 
 Вільям знову почав їсти, але думки не давали йому спокою. Щось було не так. Навіщо батькові знайомитися з Крісом? Він ніколи раніше не цікавився його знайомими, а тут раптом такий сильний інтерес. Чи він щось знає? Але звідки? Можливо, батько був на одному з концертів Кріса? Та чому тоді він не сказав, що знає його? Все це виглядало якось заплутано і дивно. Він намагався відірватися від цих думок, зосередившись на сніданку, але його розум був занадто занепокоєний, щоб знайти спокій. 

 Доївши сніданок, Вільям піднявся з-за столу і вийшов на палубу, відчуваючи, як його охоплює легке хвилювання. Він попрямував до свого улюбленого місця. На верхній палубі, поруч із поруччям, він зупинився, насолоджуючись видом на корабель, який велично просувався крізь ранкову імлу. В "Титаніку" було щось особливе, щось, що змушувало його серце битися швидше. Хлопець дивився, як корабель у ранньому сонячному світлі випускає густі клуби пари. 
  Скільки днів минуло з початку цієї подорожі? Лише два, але кожен з них був наповнений новими враженнями та відчуттями. Все йшло настільки добре, що іноді в ньому прокидалося відчуття, ніби ось-ось має статися щось погане. Але Вільям намагався не зважати на ці думки. Що може статися за останні дні? Звісно, нічого жахливого. 
  Хлопець спустився на прогулянкову палубу. Люди сиділи на зручних корабельних кріслах, загорнувшись у теплі пледи, обличчя деяких ховалися за сторінками книг, інші вели спокійні розмови, сміючись і обмінюючись жартами. Вчора вони домовилися зустрітися з Крісом, і ця думка наповнювала його серце радістю. Метелики у животі затанцювали запальний танець, а настрій піднявся до небес. Він не зміг стримати сміх, і люди навколо почали кидати на нього дивні погляди. Відчувши, як обличчя починає пекти від сорому, Вільям швидко замовк і прискорив крок, намагаючись приховати збентеження. 
  Що з ним відбувається? Раніше він ніколи не відчував таких бурхливих емоцій. Вільям не міг зрозуміти, які саме почуття викликає в нього Кріс. При зустрічі з ним його серце билося швидше, він тремтів і хвилювався, але водночас відчував радість і теплоту. Всі ці емоції змішувалися в один вир, змушуючи його голову обертатися і серце битись ще сильніше. Що все це означає? Хіба можна закохатися всього лише за два дні якщо ви не споріднені душі? 
   Звісно, ні, підказував йому голос розуму. Кожен скаже, що це неможливо, що справжнє кохання можливе тільки якщо у вас співпадають надписи на руках. Але кого хвилює, що кажуть інші? У житті немає простих відповідей, особливо коли йдеться про таку важливу і складну емоцію, як кохання. Невже людина, яка не призначена тобі долею, не може сподобатися з першого погляду, заполонити думки та серце? Але чи не є це лише оманливими думками, які грають з ним у жорстокі жарти? 
   Вільям зупинився, глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи, що з ним точно щось не так. Він зібрався з думками та вирушив до своєї каюти. Довгий коридор простягався перед ним, освітлений м'яким світлом. Пройшовши кілька кроків, він звернув праворуч. І тут його увагу привернув знайомий голос. 
  Зупинившись, він обережно виглянув з-за кута, намагаючись залишитися непоміченим. Кріс стояв неподалік у компанії незнайомої дівчини та чоловіка. Це, мабуть, його друзі. Вільям згадав, що Кріс згадував про сімейну пару, з якою подорожував – Саллі та Еда Куперів. Він вагався, та не знав, чи буде ввічливо підійти та привітатися, адже він міг перервати їхню розмову. Але якщо він не підійде, то не потрапить до своєї каюти, оскільки вони стояли майже навпроти його дверей. 
  Зібравшись, Вільям вийшов зі свого укриття і направився до них. Його кроки були рішучими, але в душі він трохи нервував. 
– Кріс! – гукнув він, намагаючись звучати якомога веселіше. 
   На звук його голосу вся компанія здригнулася і різко повернулася у його бік. Їхні обличчя відбили здивування та деяку стриманість. 
– Вільяме? Привіт, – сказав Кріс, виглядаючи трохи розгублено. Його погляд ковзнув назад, де стояли двоє людей. – Познайомся, це мої, ем... – він зробив глибокий вдих, ніби намагаючись зібратися з думками, і повернувся до нього. – Друзі, Саллі та Ед Купери. 
– Дуже приємно познайомитись, – привітався Вільям, простягнувши руку для привітання. 
– Нам теж дуже приємно, – перебила цого Саллі, відразу потиснувши руку, її обличчя розцвіло в усмішці, але в очах промайнув якийсь схований поспіх. – Але нам уже треба йти. Знаєте, подружні справи, – вона нервово посміялася, взяла Еда за руку і потягла його за собою. 
  Вільям залишився наодинці з Крісом, і між ними на мить запала тиша. Він відчув дивну атмосферу, ніби його присутність була небажаною. Кріс дивився на нього, намагаючись знайти слова, а юнак, злегка зніяковівши, першим порушив мовчання. 
– Знаєш, я розповів батькові про тебе, – почала він. – Ну, як розповів... Він спитав, а я відповів. 
– І що? – Кріс підняв брову. 
– Він чомусь захотів познайомитися з тобою, – продовжив Вільям, злегка нервово перебираючи пальцями. – Я сказав, що запитаю у тебе, – він підняв очі. – Так, що ти скажеш? 
  Кріс пильно дивився на Вільяма, ніби щось обмірковував, його обличчя відбивало складні емоції. 
– Знаєш, я не думаю, що мені потрібно знайомитися з твоїм батьком. Ти не образишся? – сказав він нарешті. 
– Що ти! Звісно ні, – відповів Вільям, намагаючись приховати свою розгубленість. – Я ж тебе не примушую. 
 Між ними запала тиша, яка відразу створила відчуття незручності. Вільям почав відчувати, що ситуація якось змінилася, і йому стало важко знайти відповідні слова. 
– Ти не проти зустрітися пізніше? – несподівано запитав Кріс, порушуючи тишу. 
– Пізніше? – здивовано перепитав юнак, піднімаючи брови. 
– Так, ти не проти повечеряти разом? – пояснив Кріс. 
– Я, звісно, не проти, навіть тільки за! Але чому ввечері? Ми могли б і пообідати разом. 
– У мене ще є деякі справи, тому ми просто не зможемо зустрітися раніше, – відповів Кріс, легенько посміхнувшись. 
– Зрозуміло. Коли саме зустрінемося, і де? – запитав Вільям, відчуваючи, як у його серці знову прокидається хвилювання. 
– Біля входу до ресторану о восьмій годині. 
  Вони попрощалися, і Вільям нарешті зміг дістатися до своєї каюти. Його серце все ще швидко билося, і він не міг стримати усмішку, думаючи про майбутню вечерю. До обіду залишалося ще кілька годин, тому він вирішив трохи відпочити, дозволяючи собі помріяти про те, як пройде їхня зустріч ввечері. 
 Хлопець пройшов до спальні, де на столі лежала відкрита книга. Взявши її, Вільям пройшов до вітальні, зручно вмостившись на дивані. Запах старих сторінок та легкий шелест паперу створювали затишну атмосферу, яка заспокоювала його. Він почав читати, занурюючись у світ книги, і не помітив, як заснув, з книгою на грудях. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍