Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

Наприкінці коридору голограма випарувалася.

- Це просто тупий запис, - сказав Хейлі. - Вискакує щоразу, коли ти приїжджаєш.

- Він зовсім не схожий на людину, яку я бачила в передачі, - зауважила Єва.

– Ну, він старий. Нереально старий, - обізвався Хейлі, крутячи в руках омніпод. — Ти, може, навіть зустрінешся з ним. Для такого старого він цілком навіть доброзичливий.

– Будь ласка, дивіться під ноги, – промовив владний голос.

Єва побачила наприкінці коридору двох чорних роботів у шоломах, явно охоронців. Їхні суворі й жорсткі обриси наводили на думку про шахові фігури. Як і в Матр, у них було по кілька рук, тільки набагато більших, які служили ніби щитами для корпусу. В обох роботів на чорній блискучій поверхні грудей виднівся надрукований слоган «ТИХ ЗАХИЩАЄ І СЛУЖИТЬ».

- Дякую, сер, - імітуючи голос робота, сказав Хейлі і подав Єви руку, допомагаючи зійти з траволатора. За траволатором з шипінням відчинилися двері, що вели в невелике приміщення, і обидва увійшли всередину.

– Будь ласка, підніміть руки та не рухайтеся до завершення фінальної ідентифікації та перевірки безпеки, – сказав спокійний голос. Єва та Хейлі зробили, як було наказано, і по їхніх тілах ковзав лазерний промінь червоного кольору.

– Це авторитони, – розповідав тим часом Хейлі. – Вони стежать за порядком. Хоча я жодного разу не бачив, щоб вони робили якісь рішучі дії.

- Виглядають лякаюче, - зауважила Єва.

— Мені здається, вони тут більше для вигляду, — сказав Хейлі, коли по його самовдоволеному обличчю пробігала червона лінія.

– А знаєш, – з усмішкою змінила тему розмови Єва, – сьогодні в мене день народження.

Хейлі затряс головою і засміявся.

– Будь ласка, не рухайтеся до завершення фінального сканування. Дякую, – нагадав невимушений голос.

Єва глянула на Хейлі і теж захихотіла.

- Що?- запитала вона пошепки.

- У тебе стара прошивка, і тобі ще багато чого потрібно вчитися, - теж пошепки відповів Хейлі. - Тут люди свої дні народження не святкують.

- О, Пробудження. Ясно.

- Теж, мабуть, весело, - вів далі хлопчик. – Ось побачиш.

Єва спробувала позбавитися від збентеження, викликаного незручною ситуацією:

- Ну а після того, як мене зареєструють і таке інше, може, ви з Вандедом приєднаєтеся до мене і Рові на вечерю з десертом?

- Можливо, - відповів Хейлі, відводячи очі.

– Сканування завершено. Дякую, гарного дня, – промовив голос.

Відчинилися останні двері, і Єва нарешті ступила до міста.

На вході в Нову Аттику Єву та Хейлі зустріла музика у стилі ембієнт[3]і мелодійний пташиний спів. Безхмарне блакитне небо проектувалося на високу атмосферну мембрану, що купувала кілька ярусів кубічних модульних будинків, які обплітали міську стіну по колу. пасажирами всередині. Єва ні кинула погляд, скрізь гуляли і балакали городяни. навернулися на очі Єви, і вона прошепотіла сама собі:

– Я вдома.

Одна з гондол ковзнула вниз і приземлилася перед парою новоприбулих гостей. Порожня машина здавалася майже прозорою через велику скляну бульбашку, що закривала кабіну. На борту виблискував напис жирним шрифтом: "Транзитний транспорт Нової Аттики". Спокійний голос промовив:

– Вітаю. Ви Єва Дев'ять та Хейлі Тернер?

– Так! – відповіла Єва, підстрибуючи від нетерпіння.

Двері гондоли ковзнули убік.

– Місто доручило мені доставити вас до будівлі мерії Аттики.

- Вірний, - підтвердив Хейлі.

– Дякую, – сказала гондола. – Будь ласка, будьте уважні при посадці.

Усміхаючись Хейлі, Єва застрибнула всередину. Пасажирів чекали три зручні м'які крісла в центрі кабіни. Єва озирнулася і помітила, що, на відміну від «Золотої рибки», гондола не мала ніяких важелів і кнопок управління.

– А як цим керувати?

- Ніяк. - Хейлі шльопнувся в крісло і поставив ноги на передню панель. - Просто кажеш, куди треба, і тебе везуть. Ось і все.

– Ух ти.

Єва пробралася до далекого з крісел і пригорнулася до скла. Гондола м'яко злетіла.

На вітрове скло проектувалась хитромудра карта міста, на якій червоною точкою позначалося поточне місцезнаходження гондоли.

– Прибуття в пункт вашого призначення, мерію Аттики, приблизно за п'ять хвилин, – повідомив транзитний транспорт.

– О! А чи можна спочатку зупинитися десь і поїсти? - Запитала Єва.

- Е-е-ем, - зам'явся Хейлі.

- Звинувачую, Єва Дев'ять, але мені доручено насамперед привезти тебе для реєстрації в мерію Аттики, - відповіла гондола. - У безпосередній близькості від неї розташовані чотири столові; після реєстрації можна буде відвідати будь-яку з них.

– Влаштовує? - Запитав Хейлі.

- Гаразд, - усміхнулася Єва.

– Що ж, чудово, – резюмувала гондола та розпочала екскурсію. - Процвітаюче місто Нова Аттика займає приблизно тринадцять квадратних кілометрів. Засновники задумували його як підземне поселення, але згодом міські архітектори ухвалили рішення.

Втім, Єва не слухала.

Зате на всі очі дивилася на різнокольорові будинки внизу. Місто являло собою гігантську чашу, внутрішня поверхня якої була щільно усіяна кількома рівнями будівель. Мережа доріг зверху нагадувала колесо воза: центральна траса огинала місто по колу, а від неї до центру йшли «спиці»-відгалуження. Коли гондола піднялася вище, Єва розгледіла, що ці дороги-спиці вели крізь пишний зелений парк, розбитий навколо озера, теж круглого. У центрі озера здіймалася величезна піраміда.

- Ну от воно, - кивнув Хейлі на центральну міську споруду.

– Ми наближаємось до мерії Аттики, – промовила гондола, облітаючи піраміду по колу. – Посадка менш ніж за одну хвилину.

На кожну стіну піраміди на всю її неймовірну висоту проектувалося зображення Кадма Прайда. Літній чоловік усміхався крізь білу бороду, прикривши очі, наче спав. Потім він піднімав стиснуті в кулаки руки над головою і розкривав долоні: в одній лежав сяючий мікрочіп, в іншій – згорнутий клубочком людський ембріон. Між руками оберталася планета Земля, обвита стрічкою пергаменту зі словами «Минуле визначить майбутнє».