Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 8. Ярослав

Чесно кажучи, коли я ступив на цей поверх і побачив напис «Працює, гарна, любить секс і мізки не виносить», я вперше по-справжньому задумався, а чи не час зупинитися. Що ще потрібно нормальному чоловікові? Працює — значить, самостійна, красива — тут і пояснювати нічого, любить секс — прекрасно, адже ніхто не хоче все життя тягати на собі холодну рибину, а мізки не виносить — ну це взагалі, як джекпот у лотереї.

Стою, оцінюю цю ідеальну комбінацію, і тут якийсь внутрішній голос, цей знайомий іронічний скептик, як завжди, вирішив увімкнутися.

«Ярику, — каже він, — це навіть звучить надто добре. Навіщо їй тоді взагалі в цей магазин? Такі дані, і досі не знайшла собі когось?»

Краса на вищому рівні, доглянуті, стрункі, впевнені... Що ховається за цим ідеалом? Може, любов до книжок, серйозні роздуми про життя і навіть бажання допомогти світу? Але... мовчать вони всі. І від цього мовчання в мене починає закрадатися чергова підозра.

Струшую головою, відганяючи ману. Але ж і я ледь не піддався ілюзіям, мало не забув, навіщо взагалі сюди прийшов.

Але я ж досвідчений уже! Шукаю очима адміністратора на цьому поверсі. Зовсім не здивований, побачивши красеня з відповідним бейджем. Усе-таки у власника цього «магазину» дивовижне почуття гумору, що межує з іронією. Чи то я божеволію, чи то у цього магазину є свої секрети, які мені все більше хочеться осягнути. Зламати код цієї програми. Але не вистачає вступних даних. Тому йду за відповідями до адміна.

Ввічливо вітаюся. Я ж пристойна людина, правильно? Але все менше хочеться витрачати на це час. Бо з'явилося стійке відчуття, ніби я розмовляю з однією й тією самою людиною, чий погляд змушує бігти по тілу мурашки, вивчаючи мене, як дивину.

— Скажіть мені, у чому підступ? — запитую прямо.

Він вдає, що не зрозумів, але я ловлю в його зіницях вогник веселощів, що розгорається. Його потішає мій інтерес до того, що відбувається.

— Я бачу, що багато хто йде звідси з цими красунями, — пояснюю майже терпляче.

Він киває з абсолютним усвідомленням власної гідності. Мені б так!

— Але навіщо красуням знадобилися цітовсті, пузаті, лисіючі... Та всякі різні ми! — продовжую. — Невже вони не могли знайти собі пару без вашої установи?

Фиркаю на останньому слові й завмираю в очікуванні відповіді.

— Це вас бентежить?

— Це викликає в мене когнітивний дисонанс.

Він розуміюче посміхається.

— Вони люблять себе.

— Це зрозуміло. Любов до інших починається з любові до себе, — процитував фразу з мережі, яку активно проштовхують психологи-модерністи.

Адміністратор презирливо кривить губи. Не згоден? Я теж. Але що поробиш.

— Хіба погано, що вона любить себе, кожна з них?

— Це прекрасно, — не надто охоче відповідає. — Для самотньої людини. Сімейний любить близьких трохи більше, ніж себе. Інакше ніякої сім'ї не буде.

Я впадаю в ступор від усвідомлення його правоти. Як цікаво вони влаштували всі ці поверхи...

Стою серед цих картинних красунь і думаю, що щоразу, коли одна з них поправляє волосся або ловить своє відображення в дзеркалі, у мене виникає дивне відчуття. Але ж адміністратор має рацію. Ті, хто люблять себе занадто сильно, не можуть достатньо любити інших. І якщо це так, то який тоді сенс думати про сім'ю? Занадто багато уваги до себе — і для інших її просто не залишиться.

Свого часу мене саме так вчили батьки. Вони ніколи не крутилися перед дзеркалом і не думали про те, як би мати кращий вигляд на фотографії. Натомість вони крутилися одне біля одного, щиро і з теплотою, підтримували і піклувалися. Тато завжди був у курсі маминих дрібниць, мама знала всі його звички і розуміла навіть без слів.

Розмірковую про те, що на цьому поверсі навряд чи знайшов би когось, хто залишив би свої турботи заради іншого.

Коли я вже майже наважився піти, раптом телефонує Кирило.

— Привіт, Ярику! Як ти, де, які на сьогодні плани? — у його голосі звучить звична кумедність.

— Привіт! Я... — дивлюся на живих ляльок Барбі, розсаджених по комірках. — Ринок вивчаюй— усміхаюся і кидаю погляд на всіх цих дівчат. Майже не брешу, адже це й справді так: я лише озираюся, роблячи уявні нотатки. — Тут... цікаві екземпляри.

Кирило фиркає, і я майже бачу, як він усміхається в слухавку.

— Знову комп'ютерні ігри обираєш? — здається, пронесло.

Насилу відводжу розмову вбік, відчуваючи, що якби він знав, чим я насправді зайнятий, напевно, знайшов би привід для нескінченних жартів. А мені дедалі більше стає не до жартів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍