Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 9. Клара

Стою на четвертому поверсі, і, чесно кажучи, це вже більше схоже на диво. Ці чоловіки — просто втілення мрії. Красиві, як із картинок, при цьому люблять дітей, та ще й готові допомагати по дому. Я обводжу поглядом всю цю акуратну ідеальність і майже ловлю себе на думці, що ось він — ідеальний партнер, бери та живи щасливо. Але чомусь відчуття правильності з легкістю розбивається об дивне усвідомлення порожнечі, яке немов висить у повітрі.

Починаю придивлятися до кожного, намагаючись зрозуміти, звідки це відчуття. Ось він — високий, упевнений у собі, з мужньою щетиною, стоїть, склавши руки на грудях, і дивиться убік, наче за вікном бачить щось цікавіше, ніж ця ціла галерея потенційних наречених. Поруч інший, делікатнішої статури, тримає в руках книжку, наче намагався читати, але, помічаючи мій погляд, одразу вдає, що глибоко занурений у слова. Ще один акуратно поправляє рукав сорочки, ненав'язливо демонструючи добротний годинник. У кожному з них стільки деталей, які начебто мають чіпляти, але всередині все одно порожньо. У чому ж підступ? Я відчуваю його всім серцем, але не можу вловити.

Намагаюся вникнути. Напевно, вони й справді ідеальні. Але начебто настільки ідеальні, що виглядають нудними. Немає в них тієї іскорки, того тепла і життєвості, які завжди змушують серце битися трохи частіше. Може, в цьому і криється весь секрет — люди, настільки зайняті тим, щоб відповідати ідеалу, забувають, що життя деколи в його недосконалості, а не у відшліфованій до блиску картинці. Або, як би сказати... справжні чоловіки на кухні, на підлозі з дитиною, з фарбами на футболці або забрудненими руками.

Ловлю себе на тому, що в моїй картині тихого сімейного щастя все частіше миготить малюк. Раніше не думала про це настільки серйозно. Але тепер думка про дитину дивним чином зігріває мене.

Цікаво, може, на п'ятому поверсі вони всі й з іскоркою? Або щонайменше з якоюсь тріщинкою, в яку можна зазирнути і побачити, що вони справжні, з усіма своїми недосконалостями?

Я втомилася від прогулянки поверхами. Не стільки фізично, скільки морально. Ніколи не розуміла пекучої любові до шопінгу. Прийшла купувати джинси? Купи їх і йди додому! Навіщо обходити десятки магазинів або ринків, якщо вже бачиш відповідні? У чому тут задоволення?

Обличчя з усіх чотирьох поверхів стали зливатися в єдине нечітке і вкрай строкате зображення. Мабуть, час закінчувати цей фарс. Залишилося три поверхи? Чудово!  Швиденько пройдуся і вийду сама. Ось тільки просто сходовим маршем не вийде. Магазин продуманий так, що на наступний поверх можна потрапити лише пройшовши весь попередній. Хитро, звісно. Теж маркетинговий хід. Як іграшки в продуктовому на найнижчій полиці. Ідеш за продуктами з малюком, а повертаєшся додому з дуже потрібною новою синьою машинкою і думками про те, з чого забрати, щоб все-таки купити продукти. Утім, такі думки, на щастя, мене вже давно не долають.

Давай, Кларо, зберися. Ти вже біля фінішної прямої марафону за чоловіком!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍