Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

на якому прикутий до столу Анджеяк бив комусь поклони.

Шефом був міцний, кремезний чоловік років п’ятдесяти. Його чоло було вкрите зморшками, а щоки обвисли такими глибокими складками, що серед підлеглих він отримав прізвисько "Мастиф". Він носив поношений піджак з інтерактивними ґудзиками на рукавах. У його погляді, як і в погляді його підлеглих, моїх колег з Комісії з Розслідування Вбивств слідчого відділу, не було ні краплі доброзичливості. Якби мене хтось запитав, як їх прізвища, мені б довелося довго думати, але в одну секунду я міг би назвати їхні прізвиська, обидва дуже точні: Мала і Німець.

Знаю, мене тут не дуже любили. Багато хто думав, що я намагаюсь бути вищим за інших.

Це правда. Мені вони не подобалися, я вважав їх дурними, і, за думкою якогось філософа, вирішив, що єдиним злом є дурість. Так, дурість. Саме з цієї причини я не міг забути справу Кевіна Н. Я постійно запитував сам себе: "Хто вбив?" Відповідь: "демон" вела до дурості та забобонів, які я ненавидів.

– Ти не поспішав, — крізь зуби процідив Мастіф.

– Факт, — відповів я і сів за конференційний стіл.

Шеф почервонів. Я знав, що він думає. Так, моя реакція була зарозумілою. Мені було байдуже. До пенсії мені залишався лише місяць.

– Читав, що сталося? – запитав він, посилаючи блискавки з очей.

– Ні.

– Цей хлопець, – відізвався німецькою мій колега по кімнаті і вказав очима на Анджеяка, – початкуючий логомах. Тридцять два роки. Під час логомахії він напав на свою суперницю, Амелію Дудич, сорока восьми років. Розбитим графином розрізав їй шию. На очах тисячі осіб, на вечорі у Віташека на вулиці Халлера. Смерть на місці. Охоронці скрутили його.

Блимали смартайі в очах Малої та ґудзики на піджаку Мастіфа. Транселі перекладали німецькі речення. Мені не треба було ними користуватися. Я завжди намагався скористатися ситуацією, щоб відпрацювати на слух мову, якій присвятив п'ять років навчання в університеті.

– Тоді що ми тут робимо? Що я тут роблю замість того, щоб міцно спати? – Я сипав Мастіфу запитаннями польською, щоб дати відпочити трансляторам. – У нас є вбивця. Передаємо його Технофеміді і садимо у в'язницю. Навіщо нам ця зустріч на вищому рівні?

– Не перебивай Еріха! – гаркнув шеф. — Скоро дізнаєшся!

Наразі я дізнався, точніше, мені нагадали, як звуть мого колегу.

– Ну добре вже, добре! – розтягнув я губи в посмішці.

Я підняв руки в вибачливо-іронічному жесті, потім наблизив їх до голови, вдаючи, що захищаюся від ударів. Моя пантоміма відбилася в склі. Ця клоунада нікому не подобалася. Навіть самому виконавцеві.

– Пам’ятаєш справу чорношкірого хлопця, який вбив свого колегу в ліцеї? – спитала Мала. - Пам’ятаєш, як він стверджував, що йому наказав це зробити хтось, кого ми називали "темним розумом"?

Я перестав посміхатися. Мала нагадала про мою поразку. Про те, чого я ніколи не забуду.

– Цей убивця... Його звали Кевін. – В очах начальника спалахнули іскорки, коли він уважно подивився на мене. – Йому це зійшло з рук, тому що адвокатка переконала суд, що це не він його вбив, а диявол з Інтернету.

Він був трохи розвеселений, знав, що знову і знову б’є у моє слабке місце. Мої постійні повернення до цієї справи, мої енергійні протести проти теорії кібер-сатани повторювалися в коридорах фірми як анекдоти. Одного разу якийсь жартівник, щоб висміяти мене, розіслав на службові поліцейські скриньки відповідні меми із зображенням цапа, з яким я б'юсь на шаблях. На шиї в цапа була пентаграма.

– Ми не хочемо дозволити цьому Анджеяку зараз вивернувся, звинувачуючи в цьому темні сили, як той хлопець роки тому, розумієш? – вже серйозно говорив шеф. – Не хочемо. Технофеміда одразу пов'яже обидві справи, і вбивця отримає, як той хлопець, пару років. А відсидівши рік, решту терміну покарання проведе в якомусь санаторії на Балеарах. Все вказує на те, що вбивця захищатиметься, як... Вже викрикує якісь таємні імена. Вже вигадує нісенітниці дивними мовами.

Мала кивала головою, Німець то заплющував, то відкривав очі. Вони згоджувалися з Мастіфом. Як завжди. Два вірних і слухняних песика.

Попри всю свою непокору, я мусив визнати, що мені бракувало аргументів, щоб поставити під сумнів представлене зараз бачення поведінки винного.

– Справа є надто гучною, — продовжив господар кабінету. – Про це пишуть усі європейські видання. Нашому міністру внутрішніх справ довелося мити окуляри, вони так запітніли від вхідних дзвінків. Словом, якщо цей божевільний…

Він кивнув головою в бік екрану, де Анджеяк закочував очі, хоча смартайів в них точно не було.

– Якщо цей божевільний отримає м’який вирок, логомахію в нашій країні заборонять. А можливо, й у всій Пан'європі. А цього ж дехто бажає... Наш губернатор і міністр не належать до тих "деяких". Сказати про них, що вони люблять логомахію – нічого не сказати. Крім того, індустрія розваг непогано поповнює бюджет нашої держави, а лоббі азартних ігор теж не є слабким. Не думаю, що мені треба це тобі пояснювати.

Сидять в кишенях лобістів цієї дурної розваги. Цікаво, Мастифе, а скільки з них береш ти...

Я кивнув, і шеф підвищив голос.

– Ми повинні продемонструвати, що це вбивство не має нічого спільного з логомахією. Що це можна було зробити будь-де: на вулиці, у парку, на стадіоні - всюди. І що цей божевільний убив її з інших причин, ніж стверджує сам.

– А що він, власне, стверджує? – перебив я Мастіфа. – І що він там бурмоче собі під ніс?

І для чого я вам потрібний?

Я прикусив язика. За секунду я зрозумів, що запрошення приєднатися до розслідування було люб’язним жестом від мого шефа. Він знав, як мене розчарувала та стара справа тридцятиоднорічної давнини. Що я не міг пробачити суду, що він повірив у дурниці вбивці, що розумний суддя сприйняв існування інтернет-демона як належне! Мастіф запам'ятав, що при кожній нагоді я кидався образами на адресу системи правосуддя. І ще дещо: що вбивство того старшокласника досі не дає мені спокою.

Дивно, але тепер він не розлютився, коли я його перебив. Він кивнув Малій. Вона мала продовжувати розмову. Хороший вибір. Дівчина була розумною, красномовною та переконливою. Вона повинна була стати прес-секретарем комендатури, але ця посада дісталася якомусь ліжковому протеже віце-губернатора.

– Спочатку я відповім на твоє останнє запитання, – сказала вона гарним альтом і висвітлила таблицю з написом. – Хлопець каже те, що тут