Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Баби кричали і билося в істериці, чоловіки падали на коліна і ридали. Тіла розкидані по залишках вулиць. Вже на-пів розкладені трупи, трупи наче згорілі сірники. І це не просто тіла, а це кохані люди, рідні люди, мертві люди.

Гул стояв страшний, крик і сморід. Сморід був таким, що не можна було встояти щоб не вивернуться на виворіт. Що через одного усі і блювали. Жахливішу за картину неможливо й представити. Чорні залишки обгорілих будинків, біля них хто, блює хто ридає в істериці. Хтось вимагав тут те ж, поховати його брата, щоб його душа заспокоїлась. Але ясно що цього в ту мить ніхто не робив. Тарас в ту мить пошкодував, що привів їх сюди, але і не привести теж було б  неправильно. Мертвих треба поховати, за усіма правилами. Але такого крику, плачу і жіночого виску, не чекав зустріти, і тим паче не міг перенести таке.

Тарас відер у жінки Лесика, яка стояла навколішки над своїм убитим чоловіком. І тільки  заціпенівши від  жаху руки не дали кинула хлоп'яти на землю. Відійшов в сторонку намагаючись відгородити від Лесика, усю ту біду і горе що зараз відбувається навколо нього.

Підняв хлоп'я перед собою. І сказав йому, дивлячись в його нічого не розуміючі оченята.

- Ти мені не син, і не рідній! Але я тебе у біді не залишу, я любив твою матір. І мабуть самими богами була мені вибрана така доля, тебе берегти. Ти все, що у мене залишилося дорогого в цьому житті тай у цілому світі. І я тебе ніколи не дам в обіду. Я обіцяю.

***

- Все знову повторюється, сказав собі Тарас. Відходячи від поганих спогадів.

Треба не втрачаючи часу бігти, брати Лесика, і бігти.

- Якщо вірити Матвію, а причин йому не довіряти, у мене доки немає, то скоро по нас прийдуть, може військо може загін, але знаю точно, що удачею і фокусами тут вже не врятуватися. Про себе прошепотів Тарас якби наставляючи сам себе, як і що йому робити.

Я давав обіцянку матері цього хлоп'яти, і я триматиму його, поки ще можу дихати.

Тарас з усіх ніг побіг назад до Лесика і Матвія.

 Вже, добігаючи до недавнього влаштованого табору

Тарас побачив, що над ліжком Лесика стоїть Матвій, і щось шукає в сумці бурмочучи собі щось під ніс, не помічаючи Тараса, що до нього підійшов.

- Ти чого малого ще не розбудив, і чого ти там копаєшся? Нам треба терміново бігти звідси, куди не знаю, але бігти.

Якщо ти повідав мені правду, то Харя або як його там. Той Хана, війська його вже зовсім близько. І ти їм вказав, куди треба рухається далі своїми фокусами. Майже не зупиняючись, випалив Тарас.

Ну-бо піднімайся. Хотів штовхнути Тарас малого ногою, щоб той перестав дрімати. Але Матвій своєю палицею зупинив ногу Тараса.

- Ти чого це? Запитав в нерозуміння Тарас. У нас часу немає, треба терміново звідси бігти.

- Не треба цього робити, це йому не допоможе, мовив Матвій. Зло подивився на Тараса, а Тарас на нього.

- Він зараз не може прокинутися.

- Я його вже пробивав будити, і нічого не вийшло. У нього сильний жар, вважаю він підхопив якісь інфекцію, он подивися на його руку.

Тарас начал вглядиться в темряву намагаюся розгледіти Лесика, і зрозуміти, що  не так з рукою.

Матвій продовжував.

- Якийсь колір не природний. Бачиш як потемніла його долоня, темна якась ще трохи і коричневого кольору буде. Я точно не скажу, може і горіхи він цією рукою розтирав. Але все ж не добре у мене передчуття, не прокидається він, як я його не намагався пробудити. Думаю, заразу якусь підхопив. Я руку до плеча перемотав мотузком, туди інфекція не повинна добратися, тобто не так швидко вона піде на все тіло. Завірив Матвій, а якщо все ж це зараза якась, то вона йде від долоні його, але при такому світлі я нічого не зміг побачити.

Тарас на Матвія подивився вже з неприхованою роздратованістю, від того, що все і так погано, а тут ще він погану звістку розповів, і сказав крізь зуби.

- Горе не ходить одне, завжди біду собою захопить, куми вони походу.

- І ця біда прямо на і Лесика наскочила.

Немає у нас часу ні займатися лікуванням, ні навіть думати ясною головою, в першу чергу треба забратися звідси, та скоріше.

- Збираємося і йдемо в ліс, я Лесика понесу.

- Лесик малий ти мене чуєш, це я Тарас. Все буде добре ти тільки не йди від мене. Чуєш, не покидай мене.

- Матвій, твою та за ногу, кидай той мотлох, бери воду, сухарі і побігли, у нас кожна хвилина на рахунку.

- Лесик як же так все сталося. Тарас вже біг з хлоп'ям на руках звертався, до чуть дихаючому тілу. Ти може і не дізнаєшся, що тут твориться. Але ти житимеш може і справді смерть до тебе не байдужа. А може любить вона тебе, або справді ненавидить. Хочу вірити, що ти такий шкідливий що вона тебе терпіти не може, тай до тебе не прийде.

Останнє Тарас, вже задихаючись від бігу, мчавши як лось скрізь кущі, бурмотав собі під ніс, більше щоб заспокоїти себе.