Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Вона відчула це відразу — крижаний укол між лопаток.

Він стояв так хвилину. Без кроку вперед. Без слова. Лише тиша і погляд.

А потім... розвернувся й поїхав за рештою.

І Комрад залишився дихати серед попелу й мертвих.

Рібел чекав.

Із ранку третього дня після відправлення підкріплення до Комрада тиша над табором стала нестерпною. Жодних чуток, жодних гінців. Ні криків із заходу, ні диму на горизонті. Лише тиша.

Івар стояв на північній стіні, вдивляючись у лінію дерев. Хвітсерк підійшов ззаду, мовчки. Обоє знали: якщо щось станеться — вони дізнаються не зі звісток, а по вогню в небі.

— Гадаєш, вони відбилися? — тихо запитав Хвітсерк.

— Думаю, якби не відбилися — ми б уже билися.

Усередині Рібела все вирувало. Люди носили дошки, укріплювали другий ярус стін, гострили зброю, копали ями. Ніхто не спав вночі. Клер щовечора обходила табір, говорила з кожним, хто втрачав упевненість.

— Ми живі, — казала вона. — Поки тримаємо лад — вони не прийдуть.

Сою, головна цілителька, готувала трави, бинти й настої. Комори поповнювали водою та в’яленим м’ясом. Старійшини мовчали, сидячи над мапами, де колами було відзначено кожен можливий шлях вторгнення.

— Ненавиджу цю тишу, — мовив Івар, спостерігаючи за хмарами. — Наче ми — остання іскра перед бурею.

— Або жарина, що ще тліє, — додав Хвітсерк.

Ніхто не знав, що сталося в Комраді. Але в душі кожен розумів — якщо вістей немає, значить… або все надто страшно, або надто далеко.

І Рібел чекав.

Але земля під їхніми ногами вже почала ворушитися.

Комрад важко дихав.

Місто було, як людина після удару в груди — живе, але кожен рух дається з болем. Браму полагодили, але вона вже не була, як раніше. Камені під основами веж були обвуглені й залиті кров’ю. Усюди — сліди бою, гару й відчаю.

Хартлесс сиділа на краю площі, де збирали тіла. Її обличчя було приховане капюшоном, очі — в тіні. Вона мовчала. Всередині все вигоріло. Лишилися лише думки: про погляд вершника, про Дактаруса, про страх, що не пішов — він просто притих.

— Їх було двісті, — сказав Арес, стоячи поруч. — А нас… трохи більше трьохсот. Ми втратили понад сотню. Вони — не менше. Але ми не перемогли. Вони пішли самі.

Монстр стояв біля західної стіни, тримаючи одну зі зламаних балок. Він особисто перевіряв кожну підпору, кожен камінь. Йому не потрібні були звіти. Він відчував місто, як власне тіло.

— Готуйте другий рубіж, — сказав він одному з командирів. — Якщо вони повернуться, ми не втримаємося в лоб. Комрад має стати пасткою.

Вайлд допомагав розбирати завали й водночас говорив із пораненими. Він не дозволяв занепасти духом. Навіть тим, хто вже не встане.

— Ти нам потрібен, навіть якщо не можеш стояти, — казав він. — Бо поки ти живий — ти з нами.

Калхаан сидів у залі ради. Перед ним лежав топір із символами й сувої, списані здогадками. Він зіставляв знаки, звіряв із давніми писаннями з бібліотеки Рібела.

— Вони не дикі, — пробурмотів він. — Вони — частина чогось більшого. І Дактарус — це, можливо, не ім’я. Це титул.

Увечері над містом здійнявся слабкий вітер. Він ніс із собою запах гару, теплого пилу і… чогось ще. Наче в повітрі лишилася тінь.

Комрад не впав. Але тепер кожен знав: це було лише початком.

Ранок у Комраді був тихим. Спустошеним. Наче сама земля боялася вдихнути занадто голосно, щоб не потривожити тих, хто ще лишався під завалами, в лазаретах чи на колінах у попелі.

Хартлесс стояла біля західної брами. Її кінь готовий, сідло туго затягнуте, стріли в колчані відраховані. Вона не просила дозволу — лише сказала:

— Я вирушаю. Рібел має знати.

— Тебе можуть перехопити, — відповів Арес, що стояв поруч. Він виглядав виснаженим, з очима в червоних прожилках, але голос був спокійним. — Ми не знаємо, де їхні розвідники. Якщо вони пішли в обхід — ти можеш натрапити на них.

— Я піду вздовж русла. Через стару балочну стежку. Якщо що — зверну в ущелину. Але вони мусять знати.

Монстр, що мовчки спостерігав із тіні, ступив уперед.

— Ти вмієш зникати, — сказав він. — То зникни. Але не назавжди. Ми потрібні одне одному.

Хартлесс коротко кивнула. Вона не вміла прощатися. Але кожен погляд, що вона вловила, був сповнений вдячності й тривоги.

Пил зірвався з-під копит. Вона поїхала.

У Комраді залишилися готуватись. Без пафосу, без промов. Усі знали — якщо минулого разу вижили дивом, то вдруге такого шансу може не бути.

Монстр зайнявся укріпленням внутрішніх стін. Він створював плани потрійних коридорів і вогневих позицій. Він особисто перевірив каменярів і наказав розібрати частину південної стіни, щоб звузити проходи. «Якщо прорвуться — нехай ідуть вузькою горловиною», — казав він.

Арес зібрав усіх, хто ще міг тримати зброю. Навіть поранених. Навчав битися пліч-о-пліч. — Ніхто не вмирає сам, — казав він. — Або стоїмо разом, або падаємо разом.

Вайлд вирушив на схід, до ремісників і молоді. Він навчав пасткам, порятунку, ближньому бою. — Якщо ти живий — значить, ти солдат.

Калхаан сидів над свитками. Переписував символи. Знову й знову повертатися до слова «Дактарус». Він побачив структуру. Повтори. Секцію, що зустрічалася тричі. Це не ім’я. Це… ранг. Наказ. Статус.

— Це не одна людина, — прошепотів він. — Це титул. І таких може бути кілька.

Увечері над містом запалали сигнальні вогні. Один за одним. Люди тримали факели, щоби показати: місто ще стоїть.

Але в кожному серці вже жила підозра: цей вогонь може стати не сигналом... а прощанням.

Комрад знав: війна не скінчилася. Вона просто вдихнула глибше.

А тільки пил на стежці знав, як далеко встигне втекти Хартлесс… до наступної тіні.