Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 6

Секунди перетворюються у хвилини, а моя раптова істерика так само раптово закінчується. Подумки я продовжую міцно обіймати Марка, але в реальності я сиджу осторонь, неспроможна навіть поглянути на чоловіка. 

Мені не соромно за сказане. Адже, на диво, після цього мені стало легше. Так, далі буде важко, і наше з ним спілкування буде продовжувати своє існування під повною напругою, проте варто мені перемкнутися нарешті на себе, і почати жити своє життя. І нехай не все буде так, як я бажаю, проте спробувати варто. Можливо навчусь дихати сама. Я впевнена, що багато чого можу сама, просто сліпі почуття завжди мене зупиняли. Здавалось, що ніщо не буде важливішим за чоловіка, котрий зараз сидить поруч. Проте, як виявилося, так думала лише я.

— Гадаю, нам варто обмежити спілкування. Як тільки батько повернеться, я поїду жити на квартиру. Там якраз ремонт на фінальній стадії, — слова, як вирок, звучать поруч. Стискаю щелепи, аби нічого не відповісти у відповідь. — Нічого хорошого це не принесе, а я не хочу псувати тобі життя своєю присутністю. Твої почуття…

— Досить, Марку, — зупиняю його, бо все що він говорить викликає злість. А ще… це дуже боляче. Він вдруге мене динамить. Я не впевнена в тому, що переживу ще один раз. —  Я зрозуміла тебе. Не треба постійно говорити про те, що я дитина, яка нічого для тебе не означає. Скоро про це знатимуть абсолютно всі. Досить.

— Ти для мене дуже важлива. І в цьому проблема. Бо боротись з цим стає дедалі важче, — Марк відповідає, встаючи з ліжка. 

Прямує до вікна, наче ховається від розмов. Я теж хочу десь заховатись. Тому встаю та підходжу до дзеркала. Вигляд бажає кращого, проте перебувати тут все складніше, тож я просто піду. 

— Гаразд, я почула тебе. Відтепер все зміниться, — відповідаю переконливо, адже в першу чергу сама повинна повірити в ці слова.

— Я не прагну зіпсувати наші відносини, — раптом заявляє Марк, на що я лиш посміхаюсь,

— Марку… — починаю, намагаючись підібрати влучні слова. — Наші відносини, як виявилось, зіпсувались ще тоді, як ти поїхав у Англію. Твоя перша втеча стала рушійною силою. І відлік почався саме тоді. Зараз же просто споживаємо наслідки власних дій.

Слова легко ллються, наче я заздалегідь підготувала цю коротку промову, проте це не так. Я просто втомилася.

Це єдина правда, яку непотрібно прикрашати брехнею. 

Адже весь час, що я чекала на нього, надіялась, що Марк щось відчує — був жахливим. Я ламала себе через нього, але своїми ж руками. Хіба може бути щось гірше?

— І що далі? — звучить цілком логічне питання, і я збираю всю силу в кулак, підіймаючи свій погляд до Маркового обличчя.

— А далі кожен житиме своїм життям. Я не хочу аби дядечко знав про всі ці непорозуміння, тому забудьмо. Я дуже старатимусь викреслити тебе зі свого серця. Обіцяю, — дивно, але обіцянка цілком щира. Хоча я сумніваюсь в її реальності. Бо його занадто багато в мені…

— Мені шкода, — це звучить жалюгідно, хоча я впевнена в тому, що Марк цього не має на увазі. Ніколи не матиме, бо якщо і намагається щось зрозуміти. та ніколи не зможе повністю усвідомити. Йому просто легше удавати, наче це якась гра.

Я стискаю руки, щоб стримати їх від тремтіння, і спокійно кажу:
— Знаєш, Марку, це навіть смішно. Ми з тобою ніколи не були разом, але розлучитися все одно так боляче.

Він здивовано підіймає голову, але я швидко продовжую:
— Ти завжди був десь поруч — близько, але ніколи достатньо. Я думала, що зможу дочекатися, що зможу переконати тебе, що це почуття — справжнє і вартісне. Але знаєш що? Ти ніколи й не був моїм. Ти навіть коли поруч був, однаково тримався осторонь. 

Його обличчя залишається напруженим, але я не даю йому можливості відповісти.

— Це не твоя провина. Ти ніколи нічого не обіцяв, — кажу твердо, хоча всередині все ще болить. — Це була моя ілюзія. Моя наївність. Але я більше не триматиму тебе в собі.

Марк робить крок у мій бік, але я підіймаю руку, зупиняючи його:
— Не треба. Ми не повинні нічого виправляти, бо тут нема що виправляти. Я просто піду. І нарешті почну жити без постійного очікування, що ти помітиш мене.

— Соню, — починає він, але в його голосі вже немає звичного спокою. —  Ти частина моєї сім'ї. Ти завжди була для мене важливою…

Я сумно посміхаюся:
— Але не достатньо. І в цьому немає нічого страшного. Просто, Марку, мені набридло бути поруч із кимось, хто завжди десь далеко.

Я роблю крок до дверей, але зупиняюся:
— Я вдячна тобі. За те, що ти був частиною мого життя. Я спробую жити так, наче ти для мене лише член родини. Обіцяю.

І виходжу, цього разу не озираючись.

Два роки. Два довгих, виснажливих роки, наповнених ілюзіями, болем і незламною надією на те, що одного дня він все-таки погляне на мене інакше. Я не знаю, як змогла витримати весь цей час, приховуючи свої справжні почуття не лише від нього, а й від себе самої. Я змушувала себе вірити, що можу з цим жити, що ця прихована любов не зламає мене. Але тепер я розумію: я просто боялася відпустити.

Все почалося того дня, коли я, наївна і сповнена щирості, вперше зізналася йому в коханні. Це був момент, схожий на стрибок у прірву без жодної впевненості, що внизу мене щось підхопить. Я не знала, звідки взялася ця сміливість, не знала, чому вирішила, що зможу пробити стіну, яку він так майстерно звів навколо себе. Але я зробила це – з усією відвертістю, на яку була здатна.

Я пам’ятаю, як стояла перед ним, з напруженим серцем, повним надії, і чекала. А потім пролунали ті два слова – тихі, спокійні, навіть майже лагідні: 

— Соню, не треба.

І весь світ захитався під моїми ногами. Я відчула, як темніє в очах, як груди стискає біль, немов хтось вибив з мене повітря. Його голос не був жорстоким, не був грубим. Але саме цей спокій розбив мене більше, ніж будь-які жорстокі слова могли б. Він не залишив місця для надії, не залишив навіть натяку на можливість чогось більшого між нами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍