Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 8: Те, що залишилось за спиною

Квартира зустріла їх тишею. Макс увімкнув світло, і тепле сяйво торкнулося стін, неначе намагаючись розвіяти втому, що осіла на всіх трьох після подій цього вечора.

— Я поставлю чайник, — озвався він, намагаючись дати дівчатам простір.

Лінн повільно сіла на диван, стискаючи край свого рюкзака. Її очі ковзнули по кімнаті, зупинившись на Лайрі. І тільки коли та опустилась поруч, Лінн нарешті заговорила.

— Після того, як ти зникла в порталі… усе стало інакше. Паніка. Магістри. Пошуки. І… я.

Вона зробила ковток повітря, мов намагалась не захлинутись спогадами.

— Вони одразу зрозуміли, що я знала. Що допомогла. І мені дали вибір: або я йду з ним — з твоїм “нареченим” — і намагаюся переконати тебе повернутися, або… втрачаю все. Статус. Магію. Свободу.

— І ти… — Лайра ковтнула сльози, — ти погодилася?

— Я зробила вигляд. Дочекалась моменту. І втекла ще до того, як ми перетнули межу. Я знала, що знайду тебе. Бо ти — не просто моя подруга. Ти… моя єдина рідна душа.

Лайра потягнулась і міцно обійняла Лінн.

— Пробач, що залишила тебе. Я не мала…

— Ні, — перервала її Лінн. — Ти зробила те, що я б ніколи не наважилась зробити першою. Ти сказала "ні" цілому світу. І показала, що ми можемо самі обирати своє життя.

Макс повернувся з кухні з трьома чашками чаю. Усміхнувся трохи сумно.

— Не знаю, як правильно реагувати на історії про втечі з інших світів… Але я радий, що ви тут. І що ви — не самі.

— Дякуємо, — майже одночасно відповіли дівчата.

Вони сиділи мовчки, обмінюючись поглядами, яких не буває між чужими. І в цій тиші було більше ніж спокій — була надія.

Вечір упав на місто ніжною темрявою. У квартирі горіло м’яке світло, а за вікнами ховався сутінковий горизонт. Лінн заснула на дивані, загорнувшись у плед, після довгого дня емоцій і розмов. А Макс і Лайра сиділи на кухні з чашками гарячого шоколаду.

— Вона міцно спить, — сказав Макс, кидаючи погляд у бік кімнати.

— Вперше за багато ночей, напевно, — відповіла Лайра, притискаючи долоні до чашки. — У дорозі вона майже не спала. І я теж. Але зараз... тут якось затишно. Спокійно.

Настала тиша. Тепла, але напружена. Вона дивилася на його обличчя, на тіні від лампи, що ковзали його щоками.

— Максе… ти справді віриш у це? В те, що ми… з іншого світу?

Він на мить задумався, розглядаючи рідину в чашці.

— Я не знаю. Частина мене каже, що все це — маячня. Дві дівчини втікають від магічного весілля через портал у реальний світ? Якесь фентезі-шоу. Але інша частина…

Він підняв погляд і зустрівся з її очима.

— Інша частина бачить, як ти реагуєш на речі, які для нас звичайні. Як тримаєш чашку так, ніби вона може тебе вкусити. Як розповідаєш про свою подругу, ніби вона — твій останній промінь світла. І я не можу просто це заперечити.

— То ти віриш?

— Я не знаю, — знизав плечима. — Але хочу вірити. І… частина мене не хоче, щоб ти поверталась туди. Не тільки тому, що там все складно. А тому що тут… — він замовк, ковтнув повітря, — тут, може, є щось, що може бути важливим для тебе. Може, хтось.

Її погляд затримався на ньому. Її серце зробило крок уперед — легкий, несміливий.

— Ми не знаємо, що робити, Максе. Ні я, ні Лінн. Ми просто… втекли. А тепер світ такий гучний, чужий, повен правил, яких ми не розуміємо. І якщо хтось нас знайде…

— Тоді знайдемо вихід, — сказав він впевнено. — Разом. Може, я не чарівник. Але я вмію гуглити. А ще варити каву. Цього вистачить для початку?

Лайра засміялась. Її сміх був як зітхання полегшення.

— Більше, ніж достатньо.

І в тій миті між двома горнятами шоколаду, між жаром лампи й подихом ночі, народилась тиха обіцянка: вони шукатимуть відповідь разом.

Сонце крадькома прослизнуло крізь жалюзі, накидаючи золотисті тіні на підлогу. У кухні пахло тостами й свіжозвареною кавою. Лайра сиділа на табуреті, тримаючи чашку в обох руках і спостерігаючи за Лінн, яка стояла біля чайника з таким виглядом, ніби він зараз вибухне.

— І ти хочеш сказати, що ця срібна банка сама закипає? — Лінн недовірливо подивилася на чайник.

— Так, Лінн. І ні, це не магія, це електрика, — з усмішкою відповіла Лайра. — Я вже на цьому собаку з’їла. Хочеш урок користування мікрохвильовкою?

— Хочу інструктора виживання в цьому світі.

— Я вже тут.

Дівчата розсміялися, і сміх був такий щирий, такий світлий, що на мить здавалося — все було, як колись.

— Що ти робиш із цим квадратом? — спитала Лінн, вказуючи на тостер.

— У нього можна засовувати хліб, і він стає гарячим і хрустким. Це найпростіша форма щастя.

— У нас би це назвали "вогняна пастка".

— У нас би теж, — Лайра зітхнула. — Але тут усе пастки. Просто вони смачні.

У той момент у дверях з’явився Макс, уже одягнений і з рюкзаком на плечі.

— Я мушу бігти на пару, — сказав він, кидаючи погляд на дівчат. — Ведіть себе добре. Не підірвіть чайник, не відкривайте порталів у ванній і, будь ласка, не обговорюйте, як підкорити людство.

— Без обговорень не обійдеться, — підморгнула Лайра.

— Я відчуваю, що пожалію, що залишаю вас наодинці, — усміхнувся Макс і махнув рукою. — Буду за кілька годин.

Коли двері зачинились, Лінн зітхнула й сіла поруч із Лайрою.

— То ти… справді звикла до всього цього? Пральна машина, холодильник, телевізор…

— Я ще не звикла до телевізора. Він лякає мене. Там живуть люди, які говорять, але їх не можна врятувати.

— А він? — Лінн кинула погляд у бік зачинених дверей. — Макс?

Лайра замовкла. В її погляді промайнуло щось ніжне, уразливе. Вона опустила очі на чашку.

— Він... Він інший. Він не тисне, не питає зайвого. Просто... є. Він поруч, коли мені це потрібно, навіть якщо я не кажу вголос. Іноді я ловлю себе на думці, що хочу, аби він залишався. Щоб він був частиною цього всього. — Вона підвела погляд на Лінн і усміхнулась. — Це дивно, так? Я знала його всього кілька днів, але... з ним я почала почуватися живою. І справжньою. Без ролей, без обов’язків, без корон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍