Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 14: НЕПЕРЕВЕРШЕНІ ТІНІ

Тиждень після їхнього рішення залишити сумніви позаду пройшов у великій тиші. Ная і Даміан проводили разом час, але вони обидва відчували, що між ними залишається стіна, яку ще потрібно зламати. Вони не могли забути всі свої страхи, хоча прагнули рухатися далі. Але навіть у найкращі моменти разом, коли світ здався ідеальним, в їхніх серцях залишалися порожні місця, заповнені питаннями.

Ці питання повернулися до них як тіні, і вони ставали більш очевидними, ніж будь-коли. Чи могли вони бути разом, незважаючи на всі свої відмінності? Чи готові вони віддати один одному більше, ніж просто поверхневі почуття?

Цього вечора, сидячи разом на набережній, дивлячись на хвилі, що м’яко накочувалися на берег, Ная відчула, що її серце втомилося від роздумів. Вона вирішила, що прийшов час говорити про те, що непокоїло її вже кілька днів.

— Даміан, — почала вона, але її голос був затихлим, хоча слова вже давно крутилися в голові. — Ми не можемо продовжувати так. Ми не можемо постійно залишати питання без відповіді.

Даміан повернувся до неї, його погляд був уважним, але не розгубленим.

— Я знаю, — відповів він, — я теж це відчуваю. Але що нам робити? Ми вже вирішили йти разом, але що, якщо ми не можемо рухатися вперед без того, щоб вирішити всі ці невизначеності?

Ная опустила погляд і закрила очі, як ніби намагаючись зібратися з силами. Вона відчувала, що вони заходять у тупик, що всі їхні спроби бути відкритими не вирішують головну проблему. Вони були занадто різними, і хоча їхні почуття були сильними, було важко розібратися, як поєднати свої світи.

— Ми хочемо одне й те ж, — сказала вона, знову відкриваючи очі і поглянувши на нього. — Але ми не знаємо, як це зробити. Я не хочу втратити тебе, але я не можу ігнорувати те, що між нами все ще є невизначеність.

Даміан зробив кілька кроків до неї і сів поруч. Його погляд став ще глибшим, коли він звернувся до неї.

— Ная, я не хочу, щоб це стало боротьбою. Я хочу, щоб ми знайшли спосіб разом розібратися, — сказав він, його голос став м’якшим. — Іноді мені здається, що ми намагаємося виправити те, що ми не можемо змінити. Але я не знаю, чи можу я змінити те, що відчуваю.

Ная відчула, як її серце стискається від цього визнання. Вона не знала, як їй реагувати, але зрозуміла, що цього моменту не можна уникнути. Вони вже давно переступили межу, де можна було б просто піти своїми шляхами, навіть якщо це було б найпростішим вибором.

— Ти не можеш змінити те, що відчуваєш, — відповіла вона, — і я теж не можу. Але ми повинні зрозуміти, чи готові ми йти через всі ці труднощі разом. Якщо не можемо, то краще зараз це зрозуміти.

Вони сиділи так, спостерігаючи за темніючим небом, і обидва відчували, що цей момент стане переломним у їхніх стосунках. Чи були вони готові впустити один одного до своїх глибинних страхів? Чи могли вони пройти крізь усі ці сумніви і ще більше пізнати один одного?

— Я боюся, що ми можемо загубити себе, — сказала Ная, тихо, ледве чутно.

Даміан взяв її руку і повернув до себе.

— Ми не втратимо себе, якщо будемо чесними. Якщо будемо відкритими один до одного. Я готовий пройти через це з тобою, — сказав він, і в його словах було більше впевненості, ніж вона відчувала в собі.

Її серце забилося швидше, і в цей момент Ная зрозуміла, що навіть коли дорога здається важкою і заплутаною, є щось важливе в тому, щоб йти разом. Їхні страхи та сумніви могли залишатися, але їхня любов була достатньо сильною, щоб пройти через це.

Вони піднялися, і їхні руки переплелися, створюючи зв’язок, який був для них важливішим за будь-які слова. Вони не могли змінити те, що було в їхніх серцях, але могли вирішити, що робити з цими почуттями — чи залишити їх непоміченими, чи дозволити їм рости разом.

Того вечора, дивлячись на океан, Ная зрозуміла, що вона готова пройти цей шлях з ним, навіть якщо не знала, що буде далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍