Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 15: ЗРУШЕННЯ ВІТРУ

Час, який вони провели разом після їхнього останнього важливого розмови, пройшов інакше, ніж Ная очікувала. Вона була готова до того, що знову виникнуть сумніви й питання, але те, що сталося, перевершило всі її уявлення. Вони стали ближчими, ніж коли-небудь, і це був момент, коли, здається, все зайшло занадто далеко, щоб відступити.

Вони не просто проводили час разом — вони почали підтримувати один одного, не звертаючи увагу на те, скільки трудностей ще попереду. Кожен день приносив нові уроки, нові відкриття і нові емоції. Вони більше не мріяли про ідеальні моменти, а знаходили красу в тих малих, іноді важких, але справжніх митях.

Одного вечора, коли Даміан запропонував вийти на прогулянку до старої маячної вежі, Ная відчула, що цей момент стане ще одним важливим кроком. Вони вирушили на захід сонця, і хоча між ними не було слів, було щось особливе у тій тиші, що панувала між ними.

— Ти колись думала, що все буде так? — запитав Даміан, коли вони підійшли до вежі. Він був зацікавлений, але в його голосі була легка невизначеність.

Ная глянула на нього і зітхнула.

— Ніколи не думала, — відповіла вона. — Але зараз я не знаю, чи є сенс у тому, щоб думати, що має бути. Тепер важливо тільки те, що є зараз. І ти. І я. І все, що ми переживаємо разом.

Даміан посміхнувся, і його очі стали м’якими. Він доторкнувся до її руки і сказав:

— Це для мене важливо. І ти. І все, що ми робимо разом.

Вони піднялися на вежу, щоб побачити захід сонця. Ная стояла поруч з ним, і на мить їй здалося, що вони були єдиними людьми в цьому світі. Весь океан перед ними був спокійний, а небо, яке поступово темніло, створювало відчуття безмежжя.

— Я інколи думаю, що ми все-таки не повинні були починати. Я боялася. Ми були занадто різними, — сказала Ная, дивлячись на горизонт. — Але тепер я розумію, що ми не можемо змінити те, що відбулося. І не хочемо.

Даміан стояв поруч, і хоча його погляд був спрямований на той самий горизонт, його думки були глибше, ніж все, що оточувало їх.

— Ми не повинні були починати, але ми не зупинилися, — сказав він, доторкнувшись до її плеча. — І це важливо. Немає нічого сильнішого за це, за те, що ми змогли пройти через все разом.

Тепло його слова розтопило всі її страхи, і Ная відчула, що в цьому моменті є справжня сила. Вона зрозуміла, що саме ці спільні переживання, ці малесенькі миті, коли вони допомагають один одному, і є тим, що робить їхній зв’язок таким особливим.

— Я готова йти далі, — сказала вона. — І я знаю, що, незважаючи на все, ми зможемо це подолати.

Даміан повернувся до неї, і його очі випромінювали таку впевненість, що Ная відчула: якщо вони обидва будуть відкритими і щирими один з одним, не зважаючи на всі труднощі, їхня любов буде вистоювати.

— Я теж готовий, — сказав він, його голос був спокійний, але в ньому звучала сила, яку вона завжди шукала.

Вони залишилися на вежі ще деякий час, спостерігаючи, як останні промені сонця ховаються за горизонтом. Це був їхній момент — момент, коли вони зрозуміли, що не обов’язково знати, що буде завтра. Важливо лише те, що вони робили це разом.

Крок за кроком вони рухалися вперед, долаючи всі сумніви, і з кожним новим етапом їхні серця ставали ще ближчими. Їхня любов не була ідеальною, але в її недосконалості було більше щирості, ніж у будь-якому іншому варіанті.

Того вечора, коли вони йшли назад, Ная відчула, що все, чого вона так довго боялася, вже не мало значення. Вони були разом, і це було все, що їй потрібно було для щастя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍