Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 33
Перейти на сторінку:

поблизу Бразилії,

що дедалі нагромаджуються.

Дорога була нерівною. Пустився дощ. Метрів за двісті-триста я помітив вогник. То була якась оселя — приземкувата й прямокутна, оточена деревами. Двері, на яких не було замка, відчинив такий височенний чолов’яга, що я мало не перелякався. Він був у сірому вбранні. Мені здалося, він на когось чекає.

Ми ввійшли до довгої кімнати з дерев’яними стінами. Зі стелі звисала лампа, розливаючи жовтаве світло. Стіл, як на мене, мав трохи дивний вигляд. На ньому я завважив піскового годинника, а ще якусь металеву гравюру. Чоловік показав мені на один зі стільців.

Я спробував різні мови, аби порозумітися з ним, але марно. Коли господар нарешті заговорив, виявилось, що він розмовляє латиною. Я спробував зібрати до купи всі свої знання з латини й приготувався до розмови.

— Судячи з одягу, — мовив він, — ти — прибулець з іншого століття. Розмаїття мов сприяло існуванню різноманітних народів і навіть війнам. Земля повернулася до латини. Дехто побоюється, що цю мову знову чекає занепад і перехід на французьку, лімузенський діалект провансальської мови або пап’яменто[105]. Але найближчим часом це їй не загрожує. А втім, мене не обходить те, що було й що буде.

Я промовчав, а він повів далі:

— Якщо тобі не бридко дивитися, як хтось їсть, можеш скласти мені товариство.

Я зрозумів, що він помітив моє вагання, і погодився.

Ми перетнули коридор, що вів до невеличкої кухні, де все начиння було з якогось металу. Потім повернулися до кімнати, несучи на таці вечерю: кукурудзяні пластівці, гроно винограду, якісь невідомі плоди, смак яких нагадав мені інжир, і великий глек із водою. Хліба, схоже, не було. Мій господар мав, наче різьблені, риси й виразні очі. Я повік не забуду цього суворого блідого обличчя, якого вже ніколи не побачу. Говорячи, він не жестикулював.

Необхідність розмовляти латиною стримувала мене, але зрештою я проказав:

— Тебе не дивує моя несподівана поява?

— Ні, — відповів він, — такі відвідини трапляються з віку на вік, але тривають вони недовго, щонайпізніше завтра ти вже будеш удома.

Він говорив так упевнено, що це додало упевненості й мені. І я вирішив, що пора відрекомендуватись.

— Мене звуть Еудоро Асеведо. Я народився тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року в місті, що зветься Буенос-Айресом. Мені вже сімдесят. Я викладаю англійську та американську літератури, а ще пишу фантастичні оповідання.

— Мені доводилось без прикрості читати лише двоє фантастичних оповідань, — відказав він. — «Мандри капітана Лемюеля Гуллівера», які багато хто вважає достовірними, та «Суму теології»[106]. Однак облишмо факти. Вони нікого вже не цікавлять. Факти — просто вихідні точки для вигадок та роздумів. У школах нас вчать сумніватися і викладають мистецтво забуття. Передусім забуття всього особистого. Ми живемо в плинному часі, але намагаємось жити sub specie aeternitatis[107]. Від минулого нам лишаються деякі імена, які в мові зазвичай забуваються. Ми уникаємо непотрібних визначень. У нас немає хронології та історії. Немає й статистики. Ти назвав своє ім’я — Еудоро; не можу сказати тобі, як мене звуть, бо на мене кажуть «хтось».

— А як звали твого батька?

— Його ніяк не звали.

На одній зі стін я помітив полицю з книжками. Розгорнув навмання якийсь том; літери були чіткі й незрозумілі, написані від руки. Кутасті рядки нагадували мені рунічне письмо, а втім, ним користувалися тільки для написів. Я подумав, що люди майбутнього не лише вищі на зріст, але й більш вправні. Несамохіть я подивився на довгі тонкі пальці в чоловіка.

Він тим часом мовив:

— Зараз ти побачиш те, чого ніколи не бачив.

І обережно простягнув мені примірник «Утопії» Мора, надрукований 1518 року в Базелі; у книзі бракувало кількох сторінок і гравюр.

Я, трохи хизуючись, зауважив:

— Це — друкована книжка. Вдома я маю тисячі дві таких видань, хоч то й не такі дорогі стародруки.

Я вголос прочитав назву.

Чоловік засміявся.

— Ніхто не в змозі прочитати дві тисячі книжок. За чотири століття, що я живу, мені вдалося подужати не більше півдюжини. До того ж важливо не читати, а перечитувати. Книгодрукування, з яким нині покінчено, було однією з найбільших напастей для людини, бо через нього множилися до безкінечності непотрібні тексти.

— У моєму досить цікавому минулому переважали забобони, буцімто щодня відбуваються події, які соромно ігнорувати, — відказав я. — Планета була повна колективних примар: Канада, Бразилія, Швейцарське Конго[108], Спільний ринок. Майже ніхто не знав передісторію Платонових ідей, зате всі були в курсі найменших подробиць останнього з'їзду вчителів, неминучого розриву дипломатичних відносин і послань, якими обмінювалися президенти і які були написані секретарями секретарів у помірковано туманних висловах, властивих цьому жанру.

Все це люди читали, щоб невдовзі забути, бо за кілька годин нові банальності витісняли попередні. З усіх галузей найбільш публічною була, поза всяким сумнівом, політика. Бути послом чи міністром — ось доля маніяка, якого возили у довжелезному торохтливому лімузині в супроводі мотоциклів та бовдурів-охоронців і на якого скрізь чатували невситимі фоторепортери. «Тим послам і міністрам наче ноги повідтинали», — часто казала моя матір. Друковане слово й портрети зробилися реальнішими за будь-які речі. Лише те, що друкувалося, було справжнє. Esse est percipi («бути — це бути зображеним») стало принципом, способом і метою нашої своєрідної концепції світу. В тому минулому, де мені випало жити, люди були наївні: вони вірили, що крамниця справді гарна, бо так запевняв її власник. Часто траплялися крадіжки, хоча всі знали, що гроші не додають ні щастя, ні спокою.

— Гроші? — перепитав він. — Нині вже ніхто не зростає ні в бідності, що було б нестерпно, ні в розкошах, що було б надто банально. Кожен робить свою справу.

— Як рабини, — мовив я.

Він, здається, не зрозумів і повів далі:

— Немає й міст. Судячи з руїн міста Баїї Бланки, які я з цікавості дослідив, це — невелика втрата. Оскільки немає маєтності, то немає й права на успадкування. Коли людині виповнюється сто років, вона дорослішає і готова залишитися наодинці зі своєю самотністю. Вона вже зачала дитину.

— Дитину? — перепитав я.

— Так. Лише одну. Не слід збільшувати рід людський. Дехто вважає його знаряддям, за допомогою якого божество осягає Всесвіт, але ніхто не знає напевно, чи таке божество

1 ... 15 16 17 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"