Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

існує. Нині триває дискусія про переваги та негативні наслідки поступового або одночасного самогубства всіх людей, що живуть на планеті. А втім, повернімося до нашої розмови.

Я погодився.

— Коли людині виповнюється сто років, вона може обходитись без любові та дружби. Хвороби й нагла смерть їй не загрожують. Вона присвячує себе якомусь мистецтву, філософії, математиці або грає сама з собою в шахи. А коли схоче, накладає на себе руки. Людина — володар не лише власного життя, але й власної смерті.

— Ти цитуєш? — запитав я.

— Авжеж. Єдине, що нам лишається, це — цитати. Мова — це система цитат.

— А велика авантюра моїх часів, космічні подорожі? — поцікавився я.

— Ми ще багато століть тому відмовились від таких подорожей, хоч насправді вони були чарівні. Ми ніколи не могли уникнути певного місця й часу.

Він усміхнувся й додав:

— До того ж будь-яка подорож — космічна. Перелетіти з планети на планету — це все одно, що піти до сусідньої ферми. Ввійшовши до цієї кімнати, ти здійснив космічну подорож.

— Саме так, — відказав я. — А ще багато було розмов про хімічні речовини й тваринний світ.

Чоловік повернувся до мене спиною й задививсь у вікно. Надворі в місячному сяйві біліла вкрита снігом рівнина.

Я зважився на нове запитання:

— А музеї та бібліотеки є?

— Ні. Ми прагнемо забути минуле й звертаємось до нього хіба що, коли пишемо елегії. Ми не відзначаємо столітніх ювілеїв і не вшановуємо небіжчиків. Кожен самотужки мусить докладати зусиль у тій царині науки чи мистецтва, яку вподобав.

— У такому разі кожен має сам собі бути Бернардом Шоу, Ісусом Христом і Архімедом.

Він згідливо кивнув головою. А я розпитував далі:

— Що сталося з урядами?

— У них помалу відпала потреба. Вони закликали на вибори, проголошували війни, встановлювали тарифи, конфісковували майно, віддавали накази про арешти й намагалися вводити цензуру, тож на всій планеті не знайшлося б людини, яка б їх шанувала. Преса перестала друкувати їхні заяви та портрети. Політики змушені були шукати собі пристойну роботу, деякі зробилися непоганими комедіантами чи ворожбитами. Звісно, насправді все було не так просто, як це можна пояснити кількома фразами.

Змінивши тон, він додав:

— Я побудував цей будинок, — такий самий, як і решта осель. Я власноруч виготовив ці меблі й начиння. Я обробляв землю; інші люди, яких я ніколи не бачив, робитимуть це краще за мене. Я можу тобі дещо показати.

Я пішов за ним до сусідньої кімнати. Там він засвітив лампу, що висіла під стелею. У кутку я помітив арфу. Стіни були завішані прямокутними полотнами, на яких домінувала жовта гама. Складалося враження, що їх малювали різні люди.

— Це мої роботи, — мовив він.

Я почав розглядати полотна й зупинився біля найменшого: малюнок, на якому було зображено захід сонця, створював відчуття безкінечності.

— Якщо подобається, можеш забрати його на згадку про друга з майбутнього, — спокійно запропонував господар.

Я подякував. Однак деякі полотна насторожили мене. Здавалося, вони були просто білі або майже білі.

— Вони намальовані фарбами, яких твої давні очі розрізняти не здатні.

Тонкі пальці провели по струнах арфи, і я насилу розчув якісь поодинокі звуки.

Цієї миті у двері хтось постукав.

До будинку ввійшли троє чи четверо чоловіків і висока жінка. Хто вони такі — брати й сестра чи це час зробив їх такими схожими одне на одного? Господар звернувся спершу до жінки.

— Я знав, що ти неодмінно прийдеш сьогодні. Ти бачила Нільса?

— Інколи. Він весь час малює.

— Сподіваймося — з більшим успіхом, ніж його батько.

Рукописи, картини, меблі, начиння — ми нічого не лишили в домі.

Жінка працювала нарівні з чоловіками. Мені було соромно, бо в мене бракувало сил, щоб їм допомогти. Ніхто не причинив дверей, коли ми вийшли з будинку, несучи всілякі речі. Я завважив, що дах був двосхилий.

Ми йшли з чверть години, а тоді повернули ліворуч. Попереду я розгледів якусь вежу.

— Це — крематорій, — мовив хтось із моїх супутників. — Там усередині, — камера смерті. Кажуть, її вигадав якийсь філантроп на ім’я, здається, Адольф Гітлер.

Охоронець, зріст якого мене вже не здивував, прочинив ґратчасті двері.

Мій господар щось проказав. Перш ніж увійти до приміщення, він на прощання махнув мені рукою.

— Сніжитиме й далі, — мовила жінка.

У своєму письмовому столі на вулиці Мексики я зберігаю картину, що її через тисячі років хтось намалює фарбами з речовин, які сьогодні розкидані на нашій планеті.

Спокуса

Це історія двох людей, або радше одного епізоду, учасниками якого були двоє людей. Сама подія — нічим не прикметна й зовсім не фантастична — важить менше, ніж характер її учасників. Обидва грішили марнославством, але дуже по-різному й з різними наслідками. Випадок (насправді це ніщо інше) стався недавно в одному з американських штатів. Зрозуміло, він не міг статися десь іще.

Наприкінці 1961 року в Техаському університеті в Остіні я мав тривалу розмову з одним із тих двох, доктором Езрою Вінтропом. Він викладав староанглійську мову (йому не подобалося слово англосаксонська, що наштовхує на думку про витвір, складений з двох деталей). Пригадую, як — не вдавшись ні разу до сперечань — він виправив мої численні помилки та безглузді припущення. Мені розповідали, що під час іспитів він воліє не ставити жодних запитань, а запрошує студента висловитися на ту чи іншу тему, залишаючи йому самому її обрати. Йому, народженому в Бостоні нащадкові старовинного пуританського роду, було непросто звикнути до звичаїв та забобонів Півдня. Він скучив за снігом, але я завважив, що на Півночі людей вчать стерегтися холоду, як нас стерегтися спеки. В моїй пам’яті зберігся вже невиразний образ високого сивого чоловіка, радше сильного, ніж спритного. Мені краще запам’ятався його колега, Герберт Локк, який подарував мені примірник своєї книжки «До історії кеннінґів», де можна прочитати, що сакси поспішили відмовитися від цих дещо механічних метафор (море — дорога кита, орел — сокіл битви), тоді як скандинавські поети комбінували й поєднували їх до нескінченності. Я згадав Герберта Локка, бо він має безпосередній стосунок до моєї оповіді.

Тепер перейду до ісландця Еріка Ейнарссона, можливо, її справжнього героя. Його я ніколи не бачив. Він приїхав до Техасу в 1969 році, коли я був у Кембриджі, однак листи нашого спільного приятеля, Рамона Мартінеса Лопеса, залишили мені впевненість, що я добре його знав. Це був захоплений, енергійний і холодний чоловік; у краю рослих людей він міг вважатися високим. А що був рудим,