Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Але повірити у це насправді не вдавалось. Вона повільно повернулась до столу. Роботу треба завершити, тоді вона зможе вийти надвір і трохи подихати свіжим повітрям. Так вона і вирішила, приземлившись на стілець. Комп’ютер був увімкнений. Хоча вона могла заприсягтись, що той вирубився сам десь хвилину тому. Почала терпнути потилиця. Неприємний біль ніби стискав її голову лещатами, потилиця, шия і мочки вух починали німіти, ніби вона їх залежала. Дивне і не надто приємне відчуття.

–Тоді __ обирає порядковий номер, згідно якого доля __ у симуляції __ буде вирішена.– заново прочитала вона, дійсно, бот мав рацію з текстом все гаразд, схоже вона ще не прокинулась. Головний біль все зростав, почали боліти повіки. Вона почула дивний звук, ніби щось крапало. Лів змушувала себе не зважати. Вона продовжила читати.

– Таким чином один із порядкових номерів, за сценарієм зустріне свою смерть наприкінці симуляції__.

–Нарешті. Цю частину вичитала. Молодець, Лів.–похвалила саму себе дівчина.

Крапаючий звук продовжувався, Лів обрала тактику ігнорування. Вона потягнулась до мишки і відкрила нову частину для редагування.

ЛІВ, ТІКАЙ ЗВІДТИ НЕГАЙНО! ЦЕ ВСЕ НЕРЕАЛЬНЕ, ШУКАЙ ДВЕРІ, ШВИДКО, ЛІВ! ІНАКШЕ СТЕЧЕШ КРОВ’Ю!

–Що за…–вона опустила очі на стіл і скочила.– О, господи!

На її столі були краплі крові, схоже перепад тиску викликав кровотечу з носа. Лів потягнулась за серветкою, що стояла на підвіконні за її спиною. Вона дістала паперову хустинку і приклала її до носа, сподіваючись зупинити кровотечу. Втім, коли вона повернулась до столу, її кров’ю було виведене: «ТІКАЙ!». Лів втратила рівновагу, підбивши чашку, яка стояла на краю столу. Чашка впала на підлогу і розбилась, аромат вистиглої кави заповнив кабінет.

–Дідько.– роздратовано кинула вона і дістала кілька паперових хустин, якими почала витирати пляму. Відправивши мокрі серветки до урни під столом, Лів сіла за стіл, витираючи кров і дивний напис. Вона переконувала себе, що просто не виспалась. Це просто дурнувата безсоння і неуважність. Лів повернулась до вичитки тексту. Та сторінка була пустою, хіба що за виключенням одного рядку, який був заповнений незрозумілими символами:

˲Â, Ò²ÊÀÉ Ç²ÄÒÈ ÍÅÃÀÉÍÎ! ÖÅ ÂÑÅ ÍÅÐÅÀËÜÍÅ, ØÓÊÀÉ ÄÂÅв, ØÂÈÄÊÎ, ˲Â!

–Я мабуть випадково виділила і стерла весь текст.– запевняла себе вона, відчуваючи, як тремтить.–А це я набрала випадково. Так, саме так.

Помітивши рух на стіні, Лів ледь стримала крик. Їй здавалось, що попід стелею хтось сидів і дивився на неї. Але ж ні. Це просто тіні. Тіні на стінах, що  згущувались, ніби це глуха ніч, а не дев’ята ранку. Ці тіні пливли, утворюючи форму зморшкуватої руки з довгими кігтями, що простягалися до неї. Вона все посувалась і посувалась, щоб не потрапити в лапи цієї тіні, вле відсуватись уже було нікуди. Лів відчула як тривожність стисла їй груди і важко опустилась у живіт. Хотілось тікати. Але куди?

–Лів, зайди до мене.

Дівчина підскочила від несподіванки. Директорка стояла у дверях. Секунду тому її там не було, зараз вона стояла рівно з позбавленим будь-яких емоцій обличчям, тримаючи руки по швах. Вона піднялась і попрямувала за Амелією, що рухалась смарагдовими коридорами неквапом. Перед дверима до кабінету Амелія відкрила двері і пропустила Лів всередину. Дівчина зробила крок – повітря стало густішим, важчим, воно п’янило її, змушувало прагнути позіхнути чи розтектися підлогою. Кабінет директорки виглядав ідеально стерильним. Лів пригадала, що ніколи раніше тут не була. Тривожність не полишала її, а зараз до неї додалось хвилювання, чого це раптом директорка викликала її до себе. Невже вона погано справляється з роботою? Ні-ні, цього не може бути.

Лів опустилась на стільчик біля директорського столу, Амелія вже сиділа за своїм місцем, поклавши підборіддя на схрещені пальці.

–Я…–почала Лів.–Щось сталось? Це через мою роботу? Послухайте, в мене виник якийсь баг зі сценарієм, я зверталась до бота, але помилку не виявлено. Можливо краще відправити його на перевірку, або звернутись до тестувальників…

–Лів.– спинила її Амелія.– Ти отримала підвищення.

Дівчина відчула невимовне щастя. Гордість заполонила Лів, викликавши в неї широку посмішку. Та ще трохи і вона б там розплакалась! Вона заслужила це, вона знала, що це трапиться і чекала цього. Раптом всі її тривоги відступили на другий план. Цей день офіційно найкращий!

–О, міс Стамп, дякую! Дякую за довіру, запевняю, я не підведу! То в мене буде надбавка? Чи можливо більший кабінет?

–Це ми ще обговоримо. Але є певна умова щодо твого підвищення.

–О, що завгодно, міс Стамп! Я готова на все.

Амелія хижо всміхнулась.

–Саме те, що я сподівалась почути, міс Вейл.

Щось холодне стисло її шлунок, Лів насторожилась, щось не так, щось страшенно не так, але що? Що сталось? Амелія піднялась з-за столу і попрямувала до протилежної стіни кабінету. Лів прослідкувала за нею, Амелія підізвала дівчину до себе і та, ігноруючи тремтіння в колінах, наблизилась. За директоркою вона побачила два силуети. Чоловік і жінка, що стояли на колінах зі зв’язаними за спиною руками та кляпами в роті. Мама. Тато. Вони були нерухомими. Їхні обличчя—неповні. Наче програма не змогла відтворити всі деталі. Її пальців торкнувся холодний метал. Лів опустила очі, побачивши, як Амелія вкладає пістолет їй у руку.