Читати книгу - "Ім’я вітру"

у цей нікчемний куточок світу?

— Призначена зустріч із графом Бедн-Брітським, — сказав Хроніст, злегка надувшись. — За три дні, у Треї.

Шинкар зупинився, не дочистивши пляшки.

— Ви сподіваєтесь дістатися графського маєтку за чотири дні? — тихо запитав він.

— Я запізнююся, — визнав Хроніст. — Біля Абатового Броду в мене вкрали коня. — Він визирнув з вікна на дедалі темніше небо. — Але я готовий пожити трохи без сну. Вранці я виїду й більше вам не докучатиму.

— Що ж, я б зовсім не хотів позбавляти вас сну, — саркастично промовив Коут; його очі знову стали жорстокими. — Я можу розповісти все одним духом. — Він прокашлявся. — «Я виступав у мандрівній трупі, мандрував, кохав, втрачав, довіряв і був зраджений». Запишіть це та спаліть, бо від цього вам не буде жодної користі.

— Не треба це так сприймати, — швидко сказав Хроніст. — Якщо бажаєте, ми можемо відвести на це всю ніч. І кілька годин уранці на додачу.

— Як милостиво, — буркнув Коут. — Ви змусите мене розповісти свою історію за один вечір? Не давши можливості зібратися з думками? Не давши часу на підготовку? — Його вуста стиснулись у тонку риску. — Ні. Йдіть розважатися зі своїм графом. Я так не граю.

Хроніст поспіхом заговорив:

— Якщо ви впевнені, що вам знадобиться…

— Так. — Коут різко, з брязкотом поставив на шинквас пляшку. — Можна впевнено твердити, що мені знадобиться більше часу. А сьогодні ви геть нічого не почуєте. До справжньої історії треба довго готуватися.

Хроніст збентежено насупився та провів пальцями крізь волосся.

— Я міг би приділити вашій історії завтрашній день… — побачивши, як Коут хитає головою, він поступово затих. Помовчавши трохи, він розпочав знову, заговоривши майже собі під ніс. — Якщо я знайду коня в Бедні, то зможу приділити вам увесь завтрашній день, більшу частину ночі й трохи наступного дня. — Він потер собі лоба. — Ненавиджу їздити верхи вночі, але…

— Мені знадобляться три дні, — заявив Коут. — Я в цьому абсолютно впевнений.

Хроніст зблід.

— Але ж… граф.

Коут зневажливо махнув рукою.

— Не буває так, щоб людина розповідала про себе три дні, — твердо відказав Хроніст. — Я розпитував Орена Велсітера. Орена Велсітера, на хвилиночку. Йому вісімдесят років, а пожив він так, що вистачило б на двісті. Якщо взяти до уваги побрехеньки, то п’ятсот. Він шукав мене, — сказав Хроніст із особливим притиском. — Йому знадобилося всього два дні.

— Така моя пропозиція, — просто сказав шинкар. — Я або зроблю це як слід, або не зроблю взагалі.

— Стривайте! — Хроніст раптом просяяв. — Я думав про все це задом наперед, — заявив він і хитнув головою, засуджуючи власну дурість. — Я просто відвідаю графа, а тоді повернуся. Тоді ви зможете витратити стільки часу, скільки заманеться. Я б міг навіть привезти з собою Скарпі.

Коут поглянув на Хроніста з глибокою зневагою.

— Чому ви взагалі гадаєте, ніби я був би тут після вашого повернення? — вражено промовив він. — До речі, чому ви вирішили, ніби можете так просто вийти звідси, знаючи те, що знаєте?

Хроніст застиг.

— Ви… — Він глитнув і заговорив знову. — Ви маєте на увазі, що…

— На цю історію знадобиться три дні, — перебив його Коут. — Починаючи від завтра. Ось що я маю на увазі.

Хроніст заплющив очі та провів рукою по обличчю. Граф, звісно, розлютиться. Хто його зна, як йому тоді повернути собі його ласку. І все ж…

— Якщо це — єдиний для мене спосіб її добути, то я згоден.

— Радий це чути, — шинкар розслабився достатньо, щоб наполовину всміхнутися. — А що, три дні — це справді така вже дивовижа?

Хроністове обличчя знову стало серйозним.

— Три дні — це доволі незвично. Але знов-таки… — Він неначе почасти втратив почуття власної значущості. — Знов-таки, — махнув рукою, ніби показуючи, наскільки безглузді тут слова. — Ви ж Квоут.

Той, хто називав себе Коутом, підняв очі та подивився з-за своїх пляшок. На його повних вустах грала усмішка. В очах розпалювалась іскорка. Він неначе підріс.

— Так, гадаю, це я, — сказав Квоут, і в його голосі пролунали залізні нотки.

Розділ сьомий

Про початки та імена речей

У «Путь-камінь» лилося сонячне світло. Це було прохолодне свіже світло, годяще для початків. Воно пронеслося повз мірошника, поки він запускав своє водяне колесо на прийдешній день. Освітило горно, яке коваль розпалював заново після чотирьох днів холодної обробки металу. Торкнулося тяглових коней, запряжених у фургони, і лез серпів, які саме гострили перед початком осінньої днини.

У стінах «Путь-каменя» світло впало на Хроністове обличчя й торкнулося початку на ньому, чистої сторінки, що чекала на перші слова історії. Потік світла перетнув шинквас, заграв тисячами крихітних веселок на кольорових пляшках і поліз стіною до меча, ніби шукаючи ще один, останній початок.

Але після того як світло торкнулося меча, не було видно жодного початку. Власне кажучи, світло, відбите мечем, було тьмяним, шліфованим і древнім. Дивлячись на нього, Хроніст згадав, що зараз не лише починається день, а й добігає кінця осінь і холоднішає. Меч сяяв знанням про те, що світанок — невеликий початок, як порівняти з кінцем пори року — кінцем цілого року.

Хроніст відвів очі від меча, розуміючи, що Квоут щось сказав, але не знаючи, що саме.

— Прошу?

— Як люди зазвичай розповідають свої історії? — запитав Квоут.

Хроніст знизав плечима.

— Більшість просто розповідає мені те, що пам’ятає. Згодом я записую події в належному порядку, прибираю непотрібні уривки, роз’яснюю, спрощую, усе в такому дусі.

Квоут насупився.

— Я не думаю, що так буде добре.

Хроніст нагородив його сором’язливою усмішкою.

— З оповідачами завжди інакше. Вони воліють, щоб їхні оповідки не чіпали. Але вони також воліють мати уважних слухачів. Я зазвичай слухаю, а вже потім записую. У мене майже ідеальна пам’ять.

— Майже ідеальна мені зовсім не підходить. — Квоут притиснув палець до губ. — Як швидко ви можете писати?

Хроніст багатозначно всміхнувся.

— Швидше, ніж людина може говорити.

Квоут підняв брову.

— Хотів би я це побачити.

Хроніст відкрив сумку. Дістав стос гарного білого паперу та каламар із чорнилом. Обережно їх розставивши, занурив перо та вичікувально глянув на Квоута.

Квоут сів на стілець, нахилившись уперед і швидко заговорив:

— Я. Ми. Вона є. Він був. Вони будуть. — Хроністове перо на очах у Квоута затанцювало, шкрябаючи сторінку. — Я, Хроніст, засвідчую цим, що не можу ні читати, ні писати. Бездіяльний. Нешанобливий. Галич. Кварц. Політура. Еґоліант. Льїн та Лу сорен геа. «У Фейтоні жила вдовиця, молода, та тверда, наче криця. На сповідь прийшла, бо з ума вже зійшла…» — Квоут іще трохи