Читати книгу - "Ім’я вітру"

нахилився вперед, щоб подивитись, як пише Хроніст. — Цікаво… ой, можете припинити.

Хроніст іще раз усміхнувся й витер перо об ганчірку. На аркуші перед ним був один-єдиний рядок незрозумілих символів.

— Якийсь шифр? — замислився Квоут уголос. — До того ж дуже економний. Б’юсь об заклад, що ви не псуєте багато сторінок. — Він перевернув аркуш, щоб придивитися до написаного.

— Я ніколи не псую сторінки, — бундючно відповів Хроніст. Квоут кивнув, не здіймаючи очей.

— Що означає «еґоліант»? — запитав Хроніст.

— Гм-м-м… Та нічого. Я це слово вигадав. Хотів побачити, чи не загальмує вас незнайоме слово. — Він потягнувся та притягнув стілець до Хроністового стільця. — Покажіть мені, як це читати, і можна починати.

Хроніст, здавалося, засумнівався.

— Це дуже складний… — побачивши, як Квоут насупився, він зітхнув. — Я спробую.

Хроніст глибоко вдихнув і заходився, говорячи, виводити рядок символів.

— У мовленні ми використовуємо близько п’ятдесяти різних звуків. Я позначив кожен з них символом, який складається з одного-двох розчерків пера. Тут лише звучання. Я цілком міг би затранскрибувати мову, якої взагалі не розумію. — Він показав пальцем. — Це — різні голосні звуки.

— Лише вертикальні риски, — промовив Квоут, вдивляючись у сторінку.

Вибитий з колії Хроніст зупинився.

— Ну… так.

— Отже, приголосні мають бути горизонтальними? А сполучатися вони мають отак? — узявши перо, Квоут сам зробив на сторінці кілька позначок. — Розумно. На одне слово ніколи не знадобиться більше двох-трьох рисок.

Хроніст мовчки спостерігав за Квоутом.

Квоут цього не помічав — зосередив увагу на папері.

— Якщо це «я», то оце, напевно, звуки «а», — показав він на скупчення символів, записаних Хроністом. — «А», «ай», «ае», «ау». У такому разі це — «о». — Квоут кивнув самому собі та повернув перо Хроністові. — Покажіть мені приголосні.

Хроніст мляво записав їх, при цьому вимовляючи відповідні звуки. За мить Квоут узяв перо та дописав перелік сам, попросивши ошелешеного Хроніста виправити його, якщо він помилиться.

Квоут дописував перелік, а Хроніст дивився та слухав. Увесь процес від початку до кінця зайняв близько п’ятнадцяти хвилин. Він не припустився жодної помилки.

— Дивовижно продуктивна система, — з повагою в голосі сказав Квоут. — Дуже логічна. Ви самі її створили?

Хроніст доволі довго мовчав, витріщившись на ряди символів на сторінці перед Квоутом. Нарешті, проігнорувавши Квоутове запитання, він поцікавився:

— Ви справді вивчили темську за день?

Квоут злегка всміхнувся та опустив погляд на стіл.

— Це давня історія. Я вже майже забув. Насправді на це пішло півтора дня. Півтора дня без сну. А чому ви питаєте?

— Я чув про це в Університеті. У принципі, я ніколи в це не вірив. — Він опустив погляд на сторінку свого шифру, записаного Квоутовим почерком. — Повністю?

Квоут неначе спантеличився.

— Що?

— Ви вивчили мову повністю?

— Ні. Звісно, що ні, — досить різко відповів Квоут. — Лише частково. Частка, звісно, була чималою, але я не думаю, що можна взагалі вивчити щось повністю, тим паче мову.

Квоут потер руки.

— То ви готові?

Хроніст захитав головою, неначе очищуючи її, виклав новий аркуш паперу й кивнув.

Квоут витягнув руку, щоб Хроніст не розпочав писати, і заговорив:

— Я ще ніколи не розповідав цю історію і сумніваюся, що розповім її ще хоч раз. — Квоут нахилився вперед, не встаючи зі стільця. — Перш ніж ми почнемо, неодмінно запам’ятайте, що я з едема ру. Ми розповідали історії ще до спалення Калуптени. Ще як не було книжок, у яких можна було б писати. Ще як не було музики, яку можна було б грати. Коли зажеврів перший вогонь, ми, ру, сиділи в колі його непевного світла й вигадували історії.

Квоут кивнув писареві.

— Я знаю, що ви відомі своїм чудовим умінням збирати історії та фіксувати події. — Квоутові очі стали твердими, мов кремінь, гострими, мов бите скло. — Однак навіть не думайте змінити хоч одне моє слово. Якщо здасться, ніби я заплутався, ніби я відхилився, пам’ятайте, що правдиві історії рідко йдуть навпростець.

Хроніст серйозно кивнув, намагаючись уявити собі розум, здатний менш ніж за годину розкусити його шифр. Розум, здатний вивчити мову за день.

Квоут лагідно всміхнувся та оглянув залу, неначе фіксуючи її в пам’яті. Хроніст вмокнув перо, а Квоут опустив погляд на свої складені руки й підняв його лише за три глибокі вдихи.

Тоді він заговорив.

— У певному розумінні це почалося, коли я почув її спів. Коли її голос сплівся, змішався з моїм. Її голос був наче портретом її душі — буйний, як вогонь, гострий, як розбите скло, солодкий і чистий, як гвоздика.

Квоут хитнув головою.

— Ні. Це почалося в Університеті. Я пішов учитися такої магії, про яку розповідають у переказах. Такої магії, як у Таборліна Великого. Я хотів дізнатись ім’я вітру. Я хотів вогню та блискавки. Я хотів відповідей на десять тисяч запитань і доступу до тамтешніх архівів. Але те, що я знайшов в Університеті, мало скидалося на казку, і я сильно засмутився.

Але справжній початок, як мені здається, в тому, що привело мене до Університету. Несподівані вогні в сутінках. Людина з очима, схожими на лід на дні криниці. Запах крові та підпаленого волосся. Чандріяни. — Він кивнув самому собі. — Так. Гадаю, саме там усе й починається. Багато в чому це історія про чандріян.

Квоут хитнув головою, неначе силкуючись звільнитися від якоїсь похмурої думки.

— Але я гадаю, що мушу повернутися ще далі в минуле. Якщо це має стати якоюсь подобою книги моїх діянь, то я можу не поспішати. Якщо мене пам’ятатимуть, нехай і не в приємному світлі, але принаймні з дрібкою достовірності, це виправдає себе.

Та що сказав би мій батько, якби почув, що я так розповідаю історію? «Починай з початку». Чудово, якщо вже щось розповідати, то розповідати як годиться.

Квоут нахилився вперед, не полишаючи стільця.

— На початку, наскільки я знаю, світ витягнув із безіменної порожнечі Алеф, який дав усьому ім’я. Або, залежно від версії легенди, знайшов імена, які вже мали всі речі.

Хроніст мимоволі гигикнув, при цьому не відірвавши очей від сторінки та не припинивши писати.

Квоут повів далі, теж усміхаючись.

— Я бачу, як ви смієтеся. Чудово, заради простоти припустімо, що я — центр світобудови. Тоді пропустімо незчисленні нудні оповідки: звеличення та падіння імперій, саги про героїзм, балади про трагічне кохання. Мерщій уперед, до єдиної по-справжньому важливої історії. — Його усмішка стала ширшою. — Моєї.

Мене звати Квоут. Звучить майже як «квота». Імена важливі, тому що чимало розповідають про людину. Я мав більше імен, ніж можна.

Адеми називають мене Мейдре. Залежно від вимови