Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

й думати! На тебе ж розшук об'явлено! — явно у гніві й тривозі, вів кудись Янчука Дейч запрудженим коридором. — Лейтенанте, ось він! Оформляй і негайно відправляй із командою!

— Слухаю і виконую, товаришу капітан! У нас все готове, як наказували, — кинувся той до якихось паперів на столі.

— Щасливої тобі путі та гараздів у житті! — побажав Дейч на прощання і зник у коридорному сум'ятті.

Усе подальше через поспіх новоспечений начальник команди Янчук не встигав належно сприймати. Начфін при лейтенантові познайомив його, змушуючи розписуватись у копіях, із відомостями на гроші для команди: добові, відряджувальні, службові, польові, укладаючи їх пачками у металевий сейфик та прикриваючи кожну пачку відповідною відомістю. Туди ж лягли двадцять дев'ять паспортів і стільки ж знятих із обліку військових квитків членів команди. По всьому лейтенант видав Петрові маршрутку-попутку на секретне доправлення коней у Азов з вимогою суворо дотримуватися напрямку і розкладу слідування. Насамкінець удвох із лейтенантом Янчук виніс на петлі тяжкенького сейфика у двір до впряжених підвід і поклав його на один із возів, де розписався ще в одній відомості за п'ятдесят чотирьох коней, за відношення до адміністрацій попутних колгоспів безвідмовно забезпечувати команду й коней харчами і фуражем та за наряд на отримання у гарнізоннім цейхгаузі продуктів команді й оброку коням на десять діб. Не встигнувши належно й познайомитися зі своїми супутниками, за наказом лейтенанта Петро вирушив підводою із фірманом до цейхгаузу, де отримав по ящикові локшини, масла, смальцю і галет, мішок рису і чотири — вівса. Повернувшись у двір до команди, Янчук дослівно за хвилини був спроваджений у путь із наказом ніде не затримуватись і вчасно здати коней у гарнізоні.

— Чи далеко звідси ти живеш? — запитав Петра їздовий перед їх викотом із двору.

— За два квартали, а що?

— Оскільки нас у путі будуть безвідмовно забезпечувати харчами, нам не слід везти із собою оте все, одержане у цейхгаузі. Лишимо твоїм родичам та й по тому, — порадив притишено.

— А як же команда? — зніяковів у розгубі Янчук.

— Вони всі із верхніх сіл, я з ними і це, і ще дещо уже погодив... А твоїм буде поміч, — не без умислу умовляв він начальника. — Вирішуй!

Отож, виїхавши із двору, кавалькада впряжених возів з їздовими-фірманами направилася Хрещатим Яром до Митниці, а не в місто, як їй належало за маршрутом, і вже по спускові врізалася в густе стовпище гнаних до переправи бузівків, свиней і овець та із квартал ледь рухалася в отому скупченні нещасних тварин. Плутаючись у їх загребі, Петро вирішив зайти до Ліди, тільки щоб попрощатися, а всі продукти для неї попутно завезти до Лесі в село, де вони надійно зберігатимуться і видаватимуться сестрі, коли та за ними приходитиме чи приїжджатиме на велосипеді. Їздовий Юхим охоче згодився і на таке рішення свого начальника.

Поки їх підвода, відокремившись від решти, недовго стояла під брамою у Ліди, а Петро сповіщав сестру про свій намір залишити їй продукти у Лесі в селі та по-старшинству радив перевезти туди ж велосипедом іще дещо з речей, придбаних ним на курорті, в небі появилися німецькі літаки й почали інтенсивно, як ніколи, бомбувати місто. Стрясалася земля, суцільний гул і часті вибухи глушили слух, рев тварин нагадував содом і гоморру, тож Петро мусив лишити заплакану Ліду під хвірткою і спішно податися підводою з їздовим до решти.

Янчука здивувало, коли вони нарешті пробилися до своїх возів, що біля них було лише двоє їздових, які загородили підводами вулицю упоперек і ледве стримували схарапуджених коней. Юхим ніби щось знав: лишивши Петра, він кудись пішов за рештою. Як відповідальний, Янчук боявся і затіяної операції з продуктами, і зникнення всіх на час бомбувань. Тим двом їздовим він скомандував вивести підводи одна за другою, прив'язуючи коней до полудрабків, що забрало чимало часу. Нарешті кавалькада випросталася, коні прийшли до себе й заспокоїлись, сонце, піднявшись, почало припікати. Янчук розгублено й безпорадно тупцював біля свого воза, не знаючи, що чинити далі, як раптом побачив Юхима і свою команду, що попарно несла якісь тяжкі ящики вулицею з-за магазину таки до його переднього воза. Виявилося, що в тих ящиках свіже сало, густо засипане сіллю.

— Прости нам, начальнику, — звернувся Юхим до Петра. — Довелося трохи затриматися, поки впоралися зі свіжиною: осмалили сяк-так та засолили її, — показав на ящики. — Тут більше твоєї, то з тебе сто карбованців за принагідну нашу кмітливість та оплату свинарям, — приладнав ящики один на другого їздовий. — Сестрі твоїй я також заніс трохи: ноги, вуха та здір. Якась старша сусідка була в неї, то взяла тельбухи і кров... Знаємо, що нетерпеливишся, можемо їхати...

Коні були добротні й вигуляні, і у дорозі їх весь час доводилося стримувати. Кавалькада їхала містом, тарахкаючи ошинованими колесами возів і видзвонюючи кованими копитами так, що чути було не менш, ніж за квартал. На виїзді з міста подорожан перевірила військова застава: подивилася проїзні документи, полічила команду й коней, і відрядженці скоком поїхали далі. Петро, одразу віддавши Юхимові борг, про себе тішився, що не тільки побачить кохану, а й лишить тестям аж три ящики свіжини, галети, локшину, масло, смалець і рис. «Не приховають же вони того від Ліди, а збережуть і поділяться з нею, як надійде. І до мене може ласкавіші будуть!» — рефреном повторювалася думка.

Як кавалькада опинилася на дорозі до села, подорожні побачили картину, що вжахнула їх і приспинила своєю неймовірною злочинністю. Второпали, що підрозділ червоно-армійців, розтягнувшись у довгий ряд, підпалив лан стиглої пшениці, і та при спеці майже бездимно горіла на пні, залишаючи по собі чорне поле. Селянські душі були вражені й обурені.

— Тікають, як пацюки з корабля, лишаючи своїх годівників на поталу ворогові ще й без хліба! І грім їх не поб'є, проклятих! — вилаявся Юхим, а Петро мало не плакав від побаченого.

І порада Юхима залишити продукти із цейхгаузу родичам, і ота свіжина, і цей його виказ прихилили Янчука до їздового і змусили бути йому, значно старшому, вдячним за вчинене і відчути до нього приязнь за сказане. Петрові почуття поглибшали, коли Юхим скупо розповів, що молодим був у червонокозаках і з Приймаком ходив «робити революцію» до китайських уйгурів, діставши там близну на оці.

Неговіркий і мовчазний, Юхим Танцюра супроводив Петра до Лесиного двору, а всі