Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

решта лишились чекати на дорозі. Поки Янчук у хаті пояснював Лесі та її батькам, із чим він прибув до них та куди далі прямує, їздовий розвантажив підводу у двір, а потім допоміг Петрові занести все те багатство у сіни, одразу ж повернувшись до коня в очікуванні начальника.

Тесті прийняли нежданого гостя неприязно й холодно, і коли б не Леся, що запобігливо врятувала становище, мало не розплакавшись, то не знати було б, що й робити Янчукові з тим привозом. Жодної радості Петро у них не викликав, у якійсь ступорній розгубі вони навіть не запросили його присісти у їх хаті. Двойго в один голос вони попередили дочку далеко й довго Янчука не проводжати, «бо час непевний тепер».

— Чомусь бояться твоєї евакуації... Гадала, що якось уникнеш її, — говорила Леся, все ще стримуючи плач, проводжаючи коханого провулком услід за підводою, що тихо котилася до дороги. — Приснився мені непристойний сон учора. Після нашої, даруй, злуки, ти ніби тікав від мене, якийсь ніби осоромлений, а я гналася за тобою, а коли догнала, то зблизька побачила, що ти несеш на якусь високу гору тяжкого хреста на плечах... Мати розтлумачила той сон, як твої бездолю й горе, а відтак напророкувала й мені одні нещастя з тобою, безталанним... А я по всьому ще більше, даруй, хочу тебе!..

— Потерпи, люба! Сон — марниця, Лесько!.. Написав тобі на пам'ять вірша, купив ось намисто, вибач, поганеньке... Тож носи в душі «Ми одно назавжди!» із вірша, а на грудях — це намисто на згадку... Я неодмінно й обов'язково вернуся!.. Потурбуйся, як буде потреба, Лідунею, поділися, як буде нужда, трохи моїм привозом.

— Він у нас не пропаде, любий, і не присвоїмо... А скільки тобі їхати до того Азову? — шморгала носом розчулена дівчина, стримуючи себе із усіх сил, щоб не плакати.

— Туди десь два тижні та назад стільки ж... Планую заїхати ще до дядька у Дніпропетровськ, щоб порадитись та зорієнтуватися, що робиться у світі, а заодно упевнити переслідувачів, що вони мене згубили у метушливім безладі війни.

— Тут у селі похапали старих учителів та поправторили ніби в місто, але там і сліду їх рідні не знаходять тепер! — Леся примовкла. — Я люблю тебе, Петре, більше, як себе, батьків і життя разом, то збережи себе для мене і вернись назад, як тільки зможеш!

— І для мене життя без тебе немислиме, то доглянь себе мені й ти!

— Буду й буду глядітись і ждати тебе, рідний мій! Тато пошили мені кацавейку із плису, а мати купили чорну хустку — ховають від військовиків, що були тут наступного дня, як ти пішов від мене, а батьки саме приїхали. Чогось нишпорили по хатах... А тато навіть медом їх погостили, як спалили були увесь колгоспний лан пшениці... Тато кажуть, що буде голод, то закупили і вчора вдосвіта закопали чимало збіжжя і повну яму ще молодої картоплі...

Провулок закінчився, упершись у дорогу. Під довгим рядом гіллястих верб у холодку стояли вози, Юхим Танцюра заїхав і став попереду них. Закоханим прийшла пора прощатися. Леся, ридаючи, обцілувала Петра на очах команди і в голосінні відпустила, відступивши та обпершись об стовбур дерева. Петро йшов від неї до повоза зі сльозами на очах, оглядаючись і панахаючись у душі розлукою, і аж поки видно було кохану під тією вербою, не відводив від неї очей. Закрут дороги, що попнулася вгору, врешті сховав її за галуззям дерев, і Петро, все ще скиглячи в душі, затрясся бруківкою шляху — то Юхим пустив своїх коней клусом, а їм услід пішла так же й решта.

Біль розлуки кровоточив у душі Янчука, а на додаток він відчув ще й постріли у хребті та в нозі, аж мусів сідати в повозі то навпочіпки, то навприсядки, спираючись руками в полудрабки. Юхим, зауваживши те, притримав коней, а дізнавшись про причину, далі їхав інохіддю і правував земляними збочинами, аж поки проти великого села, де трапився ще зелений нескошений лан вівса, не запропонував начальникові спинитися поїсти і запастися поживою для коней у дорогу.

Кавалькада облюбувала ту саму балку, в якій минулого літа Петро провів більше півночі з Лесею, приїхавши дрожками з курорту. Янчук сприйняв такий збіг, як справжнє чаклунство! Отаборилися, і кухар із кількома їздовими спустилися з гори й пішли в колгосп за продуктами і косою, яка виявилася украй їм потрібного тепер. Проводжаючи їх поглядом, Петро бентежився за успіх, як ніхто з решти, боячись, що припис військкомату про забезпечення їх харчами може бути не виконаним.

Забарно принесені посланцями всілякі продукти, зокрема, два цебра молока, чимало цукру, пару слоїків меду — дещо заспокоїли Янчукове сумління, бо таки підтвердилося переконання Юхима, що все видане із цейхгаузу в дорозі їм справді буде не потрібне.

Їздові покосили ще зелений овес і заклали ним доверху ящики возів. Вимірявшись на двох лозинових прутах, вони визначити поміж себе чергових сторожів на ніч і заміну їм на завтра у дорозі кухарем і стельмахом-лимарем. Після водопою в балці прив'язані коні хрумали поживу. Подорожники смакували засмаженою у вогні на прутиках свіжиною та молочною кашею, заправленою маслом із колгоспу. Начальник був задоволений...

На сон Янчук розмістився на засланому ковдрою м'якому вівсові під своєю передньою підводою, поклавши під бік сейфик і прикрившись плащем від комарів, але заснути в духмяному степу не міг довго. Кумкали жабки, крили світ дзвоном жайворонки, батожисто виляскували перепели за балкою, заливалися трелями солов'ї в акацієвій придорожній смузі. Чулися далекі вибухи і гримотіння в місті. Десь поряд гомоніли чергові... Ніби відчуваючи поряд близькість Лесі, з її іменем на вустах Петро врешті заснув, коли пізно зійшов ніби побільшений круг повного посрібленого місяця і у степу стало видно, як удень.

Чигирин-Азов

Секція 11

Переночувавши й поснідавши вдруге після Черкас та отримавши добові біля села під Чигирином, яке за маршрутом валка мусіли б залишити далеко позаду ще вчора, команда подорожніх із гуркотом нарешті в'їхали в місто і невдалік мосту через Тясмин отаборилася на давньому просторому базарищі.

За короткий час Янчук запам'ятав поіменно кожного, разом із ким він правився кіньми аж до Азову, і впевнився, що вся його команда ладна робити не знати що, тільки б її віддалення від рідних місць було якомога забарнішим. Як начальник, він згодився із