Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Може, дотягнемо до останнього, а тоді й випробуємо цю чудодійну речовину? – спробувала відстрочити неминуче. – Я ще хоч трохи життям понасолоджуюсь.

– Лєрка, – потягнув він мою руку, – ти не насолоджуєшся. Ти сидиш у чотирьох стінах і навіть на повітря виходити відмовляєшся.

– Тому що, потім буде прикро й образливо це все втрачати! – ледь не зірвалась на крик.

– Ти сама відповіла на своє питання: тягти час ми не будемо – немає сенсу.

Я заплющила очі й випростала руку. Як то кажуть: не наївсь – не налижешся. Чула, як обережно ввійшла голка, як щось почало розливатись по моїм венам, як застугоніло моє серце. І чим далі – тим сильніше воно калатало. Я вже у вухах його чула й перелякано здійняла повіки, та перед очима все попливло…

30.08.22

Мені здавалось, що я палаю зсередини. Так! Справжнісіньким полум’ям! То був немислимий жар й терпіти його вже було не сила. Та ще й серце вистрибувало так, що його скоро можна буде поза грудною клітиною ловити. І, хоча у вухах гуділо, я почула, як Колвін тільки й встигав, що доручення роздавати. Одне, здається, було про ванну з крижаною водою.

Та поки мене транспортували до неї, я таки вивалилась з реальності й опинилась у якомусь коридорі. Він був тьмяним і світло в ньому ледь жевріло. Я роззирнулась: коридор тягся в обидва боки, і йти, по суті, було все одно куди. Пішла праворуч – правіше завше здається правильнішим. Хтось так вирішив, а ми страждаємо від незрозумілих стереотипів. Та все одно – напрямок не змінила. Сила звички – понад усе!

Йшла на світло, й воно дійсно ставало яскравішим. Досить скоро коридор привів до яскраво освітленої кімнати, чи просто якогось приміщення. Крім світла тут не було більше нічого. Це що: я знов зависла десь на межі між життям та смертю?! Та що ж за везіння таке?! Не добила отрута – доб’є протиотрута!

Яскравість була такою інтенсивною, що вже в очах мерехтіло. Я прикрила очі й, поки роздумувала над тим, чи йти далі, чи повертати, почула чиїсь важкі кроки. Надто важкі. І це не були кроки людини. Я позадкувала, та вискочити не встигла, як зі світла виринуло щось величезне, чорне, з палахкотючими вогнем очима, й проревіло:

– Тобі тут не місце! Геть!

Чимдуж я рвонула назад у коридор і понеслась з усіх ніг, а до мене долетіло:

– Дракони! Завжди пам’ятай про драконів! – розлючено билось в мою спину.

А це до чого? Хто це взагалі був?! І чим я так розлютила те щось, чи когось? Наче я сюди просилась…

– Лєра! Лєра! – різонуло по вухах.

Поки мене били по щоках… Ну, як – били… Обережно ляскали. Тим часом, моє тіло здригалось від крижаного холоду. Розплющити очі в мене сил не було. Дякувати, хоч губи розліпила:

– Ігоре Дмитровичу, ви все ж вирішили втілити у життя свою давню мрію – приморозити мене навіки? – якось вдалось прохрипотіти.

Подіяло. Мене миттю витягли з води, здерли, не без зусиль, щоправда, промоклий одяг, загорнули у щось м’яке й тепле і кудись понесли. Чесне слово: я так скоро ходити розучусь! Хоча приємно. Та, якби ще й почуватись при цьому цілком нормально, то я була б і не проти періодичного носіння мене коханої. А, коли це все приправляється обіймами гарячих рук, звичним вже вулканічним гуркотом під моїм вухом, та дурманливим трунком кедра з ірисом на тлі амбри – то я й з рук не рватимусь! Носіть на здоров’я, професоре! Тільки не підірвіться. Хоча, з моєю комплекцією вам таке поки що не світить.

Здається, мене занесли до кімнати. Вклали у ліжечко. І-і-і? Бінго! Поцілували у лобика у рамках перевірки температури. Як же все передбачувано!

– Знов будеш діагностувати? – насилу розклепила вічі.

– Буду! – пролунали у відповідь незаперечні сталеві Колвінські нотки.

Я здійняла погляд і зрозуміла: краще не сперечатись. Доводити щось з приводу того, що раз я жива, то й добре – зараз не мало сенсу. В очах Ігоря знов вирували бурі, урагани, зливи, повені й ще хтозна-що! Тільки пискни й знесе одразу. Та так, що потім і пищати більше не захочеться. Але, щоб я змовчала! Таж, змовчала… Цікаво: небо ще на місці? Чи вже в пилюці бовтається? Мабуть, ні, оскільки розпечені долоні, не здригнувшись, ковзали по моєму тілу, місцями завмираючи задля того славнозвісного сканування.

– Мене лякає така тиша, – почулось чоловіче буркотіння.

– Конкретизуйте, професоре, у якому сенсі: вас бентежить мовчання мого організму, хоча він, здається, таки функціонує, чи мого язика?

– А, ні! Вже не лякає, – змахнув бровою Ігор і, до того ж, досить саркастично.

Ну, так! Ну, так! А мізкодзьобка – я! Не мовчиш – погано! Мовчиш – знов погано!

– Ви вже визначтеся, Ігоре Дмитровичу, чому ви там перевагу віддаєте: золотому мовчанню, чи стукотінню дятла?

От він одразу й продемонстрував – наочно, так сказати, й практично – чому він віддає перевагу, накривши мої губи поцілунком. Легким, ніжним, ніби перепрошуючи мене за щось. Його губи пестливо смакували мої, мов краплі роси сторожко знімали з тоненьких пелюсток. Обережно… Кожну окремо… Краплину за краплиною…

Гарячий язик пройшовся по вигину моїх вуст, розмикаючи їх, і я не втрималась, впиваючись вже в його з усією пристрастю, на яку тільки була здатна у своєму стані. Як же я скучила за ним! За його поцілунками та його обіймами! Так, я засинала весь цей час на його плечі і, коли він думав, що я вже сплю, ловила обережні доторки до моїх щік, вій, губ. Він ледь торкався куточка мого рота, боячись розбудити, а я боялась ворухнутись, щоб він не припиняв, помітивши, що я не сплю.

Та мій організм – ще той саботажник! Я швидко усвідомила, що повітря мені вже бракує, та бажання перериватись не було зовсім і я витискала все, що могла, поки Ігор сам не відірвався від мене, відчувши мою спробу крадійницьки-непомітно урвати подих.

– Досить, синице! В тебе серце… скоро вискочить… Я не задля того тебе видирав у смерті… щоб ти тепер задихнулась, – переривчасто, та й сам віддихуючись, прошепотів він мені у вухо. – Все встигнемо.