Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

З притаманним тільки йому цинізмом того самого дня він вмістив у своєму щоденнику такий запис: «Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на пустому місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі — Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює “Чорномор”, як називають в кулуарах М. С. Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу і вернуть собі незабутні часи Малої Ради. Цей заздрісний, нечесний дідок грає свою гру. Я нетерпляче чекаю його перемоги. Тоді я, нарешті, увільнюся від конфлікту з самим собою. Тоді я поїду до сонця, до зеленуватих хвиль, до тужної солодкої самоти. Тоді я буду жити серед нереальних, але більш дійсних людей, ніж ті, яких я бачу тепер».

Обравши членів тимчасових комісій, таких собі квазіпредставницьких інституцій, які повинні були теоретично готувати законопроекти в доручених їм ділянках державного будівництва та «контролювати і направляти діяльність Директорії й Ради Міністрів»[474], делегати мусили припинити засідання: радянські війська на деяких ділянках стояли на відстані 30 км від Києва. «Взагалі було видно, — читаємо у Мазепи, — що українська влада доживає останні дні в своїй столиці. Саме в цей час поспішно формувалися різні українські місії для виїзду за кордон. Цих місій було дужебагато. Разомз ними тоді виїхало за кордон немало політичних діячів, які за тих обставин напевно зробили би більше користи для свого народу, якби залишилися на Україні. Та все це, — із сумом пригадував мемуарист, — було дрібницею в порівнянні з тією загальною безпорадністю, що панувала в урядових колах. Ніхто не знав, яка політика Директорії, а про уряд Чехівського... вже й говорити не доводилося»[475].

Кінець кінцем, ТКНУ «через військові події мусів тимчасово припинити свою працю. Але треба думати, — писали автори «одчоту» про діяльність Конгресу, — що скоро наша Україна буде очищена від усяких банд і Трудовий конгрес знову збереться»[476]. Як завжди, вони гірко й тяжко помилилися.

Цього не сталося до сьогодні.

Натомість сьогодні оце от все із державницьким виглядом обличчя називають «вищим тимчасовим законодавчим органом УНР доби Директорії».

«Конституції» Трудового Конгресу. Реалії життя

Як з’ясувалося буквально наступного дня, обидва «основних закони» УНР-2 не були варті паперу, на якому були надруковані. Причини того були лапідарні, лежали, як то кажуть, на поверхні — не бачити їх міг тільки той, хто не бажав їх бачити.

Наприклад, абсолютно неможливо було провести навіть квазілегітимні вибори до місцевих органів влади. Причини були різні — від відсутності паперу для друку бюлетенів до відсутності регламенту обрання та діяльності виборчих комісій.

У проведенні таких виборів було насамперед абсолютно незацікавлене політичне керівництво новопосталої Республіки. Міркування тут було доволі просте: такі вибори у випадку їх проведення могли поставити під сумнів перебування цих діячів на «керівних» посадах. Саме тому «на верхах політичних чинників йшов спір, чи переводити загальні вибори, чи вибрати тільки трудові ради <...> Тим не видано ніякої законної норми, і справи поки що залишилися в різних місцях різно»[477]. Саме ці причини мали наслідком те, що рішення ТКНУ в частині, яка стосувалася порядку обрання місцевих «трудових» рад, сфери їх повноважень та відповідальності, розмежування нормотворчих та виконавчих функцій, порядку взаємодії та вирішення конфліктних ситуацій з урядовими емісарами тощо були неясними, залишали місце для різних тлумачень.

Замість вирішувати проблему, Директорія та РНМ видали чудернацький «Закон про місцеві Конгреси і Ради Трудового Народу» за підписами Винниченка, Макаренка, Андрієвського та Швеця. За усталеною українською революційною традицією, яка запанувала після березня 1917 р., — без неї життя вже не уявляли, — норми закону суперечили нормам «конституцій» 28 січня. Він, зокрема, надавав Трудовим Радам не адміністративного, а «судово-слідчого»[478] характеру, націлюючи їх не на вирішення питань місцевого самоврядування, а на «боротьбу з контрреволюцією і анархією».

Отже, тим самим цей «закон» у разі його втілення в життя перетворив би органи місцевої влади на жовто-блакитні Надзвичайні комісії (рос.: «Чрезвычайные комиссии»). Місцеві «Ради Трудового Народу» не мали навіть адміністративної влади і, отже, в кращому разі, могли виконувати лише контрольні функції щодо діяльності адміністративних органів Директорії та її урядовців[479]. Поза тим, дякувати Богу, цей закон так ніколи й не був — навіть формально — запроваджений.

Крім Божого промислу існувала причина більш прозаїчна і більш політично вагома: в реалізації «закону» не були зацікавлені урядовці численних міністерств та відомств УНР. Причина така: «від половини лютого 1919 р. територія під фактичною владою УНР корчилася кожного дня щораз більше. Не зважаючи на те, міністерства залишали свій дотеперішній персонал, який в кожнім міністерстві начислював багато десяток, а то і сотні центральних урядовців».

Наприклад, за короткий час перебування керівних інституцій УНР у Рівному в апараті МВС налічувалося 172 урядовці, не рахуючи тих, хто з тих чи інших обставин та міркувань перебував в інших містах та місцях. 12 департаментів з відповідною кількістю урядовців у своєму складі налічувало фактично непрацююче Міністерство фінансів[480].

Керманичі «держави» уже швидко зрозуміли й недолугість інших, похапцем ухвалених засадничих «конституційних» принципів.

Норми змінювали тишком-нишком. Уже 13 лютого Директорія затвердила тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці», що мав на меті врегулювати відносини між нею та урядом. «Появу цього закону, — читаємо в спеціальному дослідженні, — можна оцінити як позитивний факт, проте він спрямовувався проти наслідків, а не самої причини, яка крилася в цілковитій невизначеності правового статусу як Директорії, так і уряду, не кажучи вже про те, що деякі положення закону лише породжували нові суперечності». Так, наприклад, закон передбачав, що в «надзвичайних» випадках закони могли видаватися без попередньої ухвали уряду. Але, оскільки у воєнний час усі обставини «надзвичайні», то, зрозуміло, що всі «законотворчі повноваження уряду фактично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалися можливості членів Директорії втручатися в повсякденну діяльність Ради Народних Міністрів та окремих міністерств»[481].

Довше — але теж мало — прожив в «основному законі» й «трудовий принцип». Під тиском вихованих в іншій правовій та політичній традиції лідерів ЗУНР, які послідовно й аргументовано виступали проти «радянського» принципу (державного будівництва. — Д. Я.) в будь-яких його проявах і прагнули до європейської моделі», Рада Народних Міністрів 12 серпня ухвалила Декларацію, яка остаточно визначила стратегічний напрям державотворення — відмову від «трудового» принципу і перехід на рейки європейської моделі. Практично це означало проголошення необхідності розробки законів «про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів» та створення органів місцевого самоврядування на основі «всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного пропорційного виборчого права»[482].

Заради історичної справедливості зауважимо: саме ці принципи обстоював ненависний націонал-соціалістам режим Української Держави Скоропадського. І саме це, зокрема, ставили йому у провину директоріальні заколотники.

Висновок автора

Конгрес Трудового Народу України продемонстрував і відсутність чітких стратегічних орієнтирів, і глибокі суперечності між різними політичними силами, які його «обрали», щодо перспектив розбудови національної соціалістичної державності.

Разом з гарячковими пошуками зовнішніх союзників це «зумовлювало дивовижний правовий нігілізм Уряду й таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. В той момент це влаштовувало обидві сторони». Конгрес у принципі не міг ані розв’язати проблеми розподілу сфер впливу між Директорією та урядом, ані визначити, чи обмежується її «верхов­на влада» лише законодавчими функціями, чи