Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

З політико-правової точки зору Трудовий Конгрес зафіксував принципову неможливість створення повноцінної, ефективної, життєздатної державної моделі на основі відмови від дотримання усталених на той час принципів права, рівності громадян перед законом, захисту приватної власності тощо.

Реалізувати ці та інші завдання не було можливості ще й тому, що сам Конгрес був суцільною фікцією. 12 вересня Рада Народних Міністрів була змушена констатувати «відсутність точних даних про кількість дійсних членів комісій Трудового конгресу», хоча за півроку перед тим, 23 березня, інший уряд УНР відпустив на його звитяжну діяльність невідому суму, долю та величину якої встановити не вдалося. 17 жовтня неіснуюча інституція отримала ще «1 млн карбованців» на утримання «особового складу членів комісії та канцелярій конгресу», а 23 жовтня — додатково також «на утримання президії, комісії та канцелярії Трудового конгресу до 1 листопада 325 тис. грн» (тобто на 8 днів!)[483].

Частина VII

Захiдно-Українська Народна Республіка.

Cучасний стан розуміння проблеми

Якщо назвати речі своїми іменами, то практично весь обсяг сучасних знань про спроби створення національної української держави на території Східної Галичини та Буковини, або, якщо зовсім точно, на території східної частини Королівства Галичини і Лодомерії та на території герцогства Буковина Австро-Угорської імперії — це ідеологеми, сформовані фундаторами цього державного утворення на еміграції. Ці ідеологеми давно перетворилися на стійкі стереотипи, які впродовж останніх 100 років перекочовують з одного видання в інше, збагачуючись, у кращому випадку, третьорядними деталями. Сьогодні основна з цих ідеологем, яка на рівні масової свідомості вже давно перетворилася на аксіоматичне судження, звучить так: «ЗУНР — національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виник­ла у 1918 р. як закономірний резуль­тат розвитку на­ціо­нально-визвольного ру­ху доби Української революції 1917—1920 рр.»[484].

Причини такого стану справ лежать на поверхні. Вони такі.

Королівство Галичини і Лодомерії в 1772—1918 рр. Суспільне надбання

Перша. Архів Західно-Української Народної Республіки залишається недоступним в цілому для дослідників. Попри безсумнівне юридичне зобов’язан­ня хранителя цього архіву, Української греко-католицької церкви, він до сьогодні не переданий державі Україна. За відсутності документів годі говорити про всебічне, об’єктивне та неупереджене наукове дослідження.

Причина друга. Автори абсолютної більшості українських писань на цю тему принципово не помічають аргументів — чи то минулих, чи то сучасних — польської сторони, яку галичани-українці свідомо зробили стороною конфлікту, принципово ігноруючи права та інтереси польської громади.

Старий Тернопіль. Майдан біля театру. На другому плані будинок держсекретаріату ЗУНР. Суспільне надбання

Причина третя. Подобається це кому чи ні, але факт залишається фактом: для української людності Східної Галичини ідея національної і несоціалістичної держави була і залишається сакральною. За цю ідею віддали життя десятки, якщо не сотні тисяч галицьких українців — точної цифри, очевидно, ми не дізнаємося ніколи.

І всі ці нечувані жертви були марними хоча б тому, що українську державу в тому вигляді, в якому вона існує нині, створили, проголосили, конституювали їхні найзапекліші вороги — комуністи. І тут виникає декілька простих, ясних, як Божий день, питань: а чи потрібні були ці жертви взагалі? Чи були інші варіанти політичної поведінки у тих, хто наважився на проголошення української держави на «західноукраїнських», як їх тепер називають, землях у 1918 р.?

Сама постановка таких питань за сучасних українських реалій видається якщо не блюзнірською та/або чудернацькою, то, як мінімум, глибоко антинаціональною та/або антидержавницькою.

Ще б пак: адже в цьому випадку треба визнати те, що встановили десятки сучасних суспільствознавців. Установили, довели, обґрунтували: ніякого українського народу станом на 1917 р. у природі не існувало. Отже, за визначенням, не могло існувати ніяких національно-визвольних змагань цього народу. Крім того, держава — це насамперед правовий, а не національний або ще якийсь інститут, основною функцією якого має бути забезпечення сталого продуктивного розвитку людських спільнот, які її утворюють.

Виходячи з цього, процитоване вище аксіоматичне судження «ЗУНР — національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» є абсурдним, ідеологічно, а не науково вмотивованим судженням.

Такий висновок випливає навіть із самого щойно цитованого дослідження. Так, виникнення ЗУНР розглядається поза контекстом державницького розпаду Австро-Угорщини! Візьмемо до уваги: процес розпочали чехи, які 28 жовтня проголосили Чехословаччину, а вже 29-го виникло Королівство Сербів, Хорватів та Словенців, 31-го розпочалося збройне повстання у Будапешті, 11 листопада оголошено про відновлення незалежності Польщі, наступного дня державну незалежність проголосила Карпатська Русь, і саме цього дня останній імператор Австро-Угорщини Карл зрікся престолу. Це означало кінець Дунайської монархії. Очевидно, що проголошення 1 листопада ЗУНР було насамперед одним з елементів розпаду Габсбурзької імперії, а не «результатом розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» на теренах Австро-Угорської держави.

Ідімо далі. Достеменно встановлено і неодноразово підтверджено, що «підготовка до встановлення влади українцями у Східній Галичині на місцях мала цілком таємний характер». Іншими словами, проголошення ЗУНР стало результатом заколоту, а не, знову-таки, наслідком «Української революції» 1917—1920 рр. Такий висновок підтверджується тим самим автором, який прямо вказує на те, що «відновлення національної державності на західноукраїнських землях» проголосили аж 66 делегатів Української Національної Ради.

66 осіб, які, між іншим, не мали на те ніяких законних повноважень, проголосили Західно-Українську Народну Республіку на частині території Королівства Галичини і Лодомерії, тобто на східних теренах Речі Посполитої, окупованих Австро-Угорщиною в 1772 р.

А можна було би сказати простіше. Сказати правду. Правда ж полягає в тому, що ніякої національної державності на «західноукраїнських» землях, що не існували в природі, ніколи не проголошувалося.

Якщо взяти до уваги буквально маніакальний антипольський характер цієї «революції», «батьки» якої пішли на проголошення української держави поза переговорами з поляками — організувати переговори треба було хоча б з огляду на 10-разову чисельну перевагу поляків над українцями та відсутність в останніх необхідних для утримання держави мобілізаційних ресурсів, — стане самозрозумілою абсурдність головних усталених в історіографії аксіом. Зокрема таких:

— «Листопадова революція 1918 р. на західноукраїнських землях носила національно-демократичний характер»,

— вона «стала закономірним результатом і складовою частиною розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті ХХ ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 рр.»,

— виникнення та утвердження ЗУНР «стало закономірним наслідком розвитку Листопадової революції»,

— процес державного будівництва[485] в ЗУНР «мав цілеспрямований, послідовний, законодавчо обґрунтований та забезпечений характер на кожному з цих етапів. Його реалізація в конкретних формах мала певні особливості, не характерні для процесу національного державотворення в ході Української революції 1917—1920 рр. в інших регіонах України»[486].

Висновок автора

Чинна офіційна, залізобетонна схема історії ЗУНР така: загальноукраїнський національно-визвольний рух «першої чверті ХХ ст.» (якщо зовсім коректно — його відсутність у 1900—1917 рр. — Д. Я.) мав своїм «закономірним наслідком Українську революцію 1917—1920 рр.», яка, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» Листопадову революцію, а та, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» створення ЗУНР. Створення останньої, в свою чергу, мало особливості, «не характерні для процесу національного державотворення <...> в інших регіонах України».

Хто тут кого «мав», як, коли і в який