Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

дровами, — і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.

— Бабцю, тобі до кого?

— До кальфи Маріам, синку, — прокаркала хрипким голосом стара. — Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!

— Ось сюди, бабцю. — Євнух провів її в кінець коридора. — Тут її кімната…

— Спасибі, синку… Хай береже тебе Аллах!

Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким заґратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині — низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.

На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як пишнотіла дебела молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м’яса і запихала собі в рот.

— Кальфа Маріам? — спитала стара. — Хай береже тебе Аллах!

— Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? — невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. — Бачиш — невчасно… У нас якраз сніданок.

— Прошу вибачення, кальфа–ефенді, — вклонилася стара. — Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.

І вона сіла на кінчик канапи.

Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:

— Їжте!

В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з–поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.

Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.

— А ти чого? Їж! — накинулась на неї Маріам. — Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробити! Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…

— Я не буду їсти! Не хочу! — відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.

Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.

— Ні, будеш! — схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. — Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого–небудь брудного торговця або спагії! Або й тут — коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?

— Краще.

— Ну й дурна ти! Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!

— Не буду! Краще умру…

— Ха–ха! Ви чули? Вона не буде їсти! Голод припече — сама попросиш… Доїдайте, дівчата, — не пропадати ж добру!

Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод — постійний супутник їхнього життя.

Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.

— Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат?

Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв’язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.

Дівчата в захопленні сплеснули руками.

— Ой, яка розкіш!

Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, — всі були пречудові! Одно її здивувало — зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.

— Але ж із цього сукні не вийде! — вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.

— Чому не вийде, кальфа–ефенді? — прокаркала стара. — У дворі стоїть мій віз — там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!

Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.

Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.

Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.

Кальфа нетерпляче притупнула ногою.

— Та швидше–бо!

— А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся — я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. — І стара скоцюрбленим пальцем показала на новеньку. — Йди, не барися. А я зберу — і за тобою… Бо там усе розхапають…

Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.

В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:

— Златко! Люба! Невже не впізнала мене?

— Арсен?! — Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. — Милий мій! Ти тут!..

— Тс–с–с! — Арсен затулив їй долонею рота. — Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. — Він миттю вихопив його з торбини. — Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!

Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.

Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.

Вийшовши з гарему, Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.

— Скупилися, сороки? — прокаркав до дівчат. — Бачу — накупили… Ну, й досить з вас! А тепер — киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе–хе, в гаманцях нічого не лишилося! — Він зліз на воза. — Поганяй, старий!

Ненко підняв камчу[87] — хльоснув коней.

— Де вона? — спитав тихо, коли трохи від’їхали.

— Ген побігла… Ждатиме… Тепер тільки б пощастило нам трохи!

Ненко не відповів і дужче погнав коней.

— Гей–гей, бережись! — гукнув