Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Женев'єву Нізрон — Пешіну в Оссерський монастир під приводом навчання її шиття з тим розрахунком, щоб дівчинка могла згодом піти до неї на службу, а насправді, щоб охоронити її від мерзенних зазіхань Ніколя Тонсара, якого Рігу зумів-таки визволити від військової служби; графиня вважала також, що релігійне виховання, монастирський лад життя й нагляд черниць зможуть приборкати палкі пристрасті цієї передчасно розвиненої дівчинки, чорногорська кров якої іноді уявлялась їй, наче грізне полум'я, готове навіть здалека спалити сімейне щастя її вірної Олімпії Мішо.

Отже, в Егському замку почували себе спокійно. Граф, заколисаний Сібіле і заспокоєний Мішо, вдоволений своєю твердістю, дякував дружині за те, що вона своєю благодійністю сприяла великому досягненню у встановленні їх спокою. Питання про продаж лісових матеріалів граф думав погодити в Парижі з лісопромисловцями. Він не мав ні найменшого поняття про те, як ведуться торговельні справи і абсолютно не знав про вплив Гобертена на лісову справу по Іоні, яка значною мірою постачала ліс Парижу.

VII. Хорт

Близько середини вересня Еміль Блонде, що їздив у Париж видати свою книжку, повернувся в Еги відпочити і обдумати запроектовану на зиму роботу. В Егах любляча й чистосерда молода людина перших днів, що йдуть після юнацтва, знову з'являлась у цьому пошарпаному журналісті.

— Яка прекрасна душа!

Таке було слово й графа, й графині.

Ті, хто звик обертатися в безоднях суспільного життя, усе розуміти й нічого не соромитися, створюють оазис у власному серці; вони забувають зіпсутість свою і навколишніх; вони стають у вузькому і замкненому колі маленькими святими; вони наближаються до жіночої тонкості почуттів; вони втілюють на мить свій ідеал і обертаються на янголів для єдиної особи, яка обожнює їх, і зовсім не грають при цьому комедії; вони, так би мовити, пускають душу на зелені луки; в них виникає потреба зчистити щіткою прилиплі до них плями бруду, залікувати свої виразки, перев'язати свої рани. В Еги Еміль Блонде приїжджав без своєї отруйності й майже без дотепності, він не пускав жодного гострого слівця, мав лагідність ягняти, був платонічно ніжний.

— Це такий прекрасний хлопець, що мені його не вистачає, коли його з нами нема, — казав генерал. — Я б дуже хотів, щоб він розбагатів і кинув своє паризьке життя…

Ніколи ще прекрасний егський пейзаж і парк не були так любострасно красиві, як у цей час. У перші осінні дні, у ту мить, коли земля, стомлена пологами, визволившись від тягаря плодоносіння, поширює тонкі рослинні пахощі, ліси особливо чарівні; вони починають набирати відтінків зеленіючої бронзи й теплих червонуватих тонів, що створюють ті красиві покриви, під якими вони ховаються, наче посилаючи виклик зимовим холодам.

Показавшись навесні ошатною й радісною, мов брюнетка, сповненою надій, — природа в цю пору стає меланхолійною й лагідною, мов віддана спогадам блондинка; трава золотиться, осінні квіти показують свої бліді віночки, білі очі стокроток рідше просвічують на галявинах, і скрізь видно самі лілуваті чашечки. Скрізь буяє жовтий колір, в тінистих гаях листя яснішає й темнішають барви; уже низьке сонце торкається їх перебіжними оранжуватими відблисками, довгими світлодайними слідами, які швидко зникають, наче шлейф жінки, що сказала «прощавайте!»

На другий день після свого приїзду Еміль Блонде стояв уранці біля вікна своєї кімнати, що виходило на одну з тих терас балконом в сучасному стилі, звідки відкривався чарівний краєвид. Балкон цей тягнувся вздовж кімнат графині, по фасаду, звернутому на ліси та пейзажі Бланжі. Трохи було видно ставок, що звався б озером, якби Еги були ближче до Парижа, і його довгий канал; струмок, беручи початок біля мисливського павільйону побачень, перерізував галявину своєю муаровою стрічкою, вкритою блискітками піску.

Поза парком, навпроти його огорожі від села, виднілися бланжійські зорані поля, кілька луків, де паслися корови, садиби, оточені живоплотами, з їх фруктовими деревами, ліщиною, яблунями; далі, як рамка, — висота, на якій уступами розкинулись прекрасні ліси. Графиня вийшла на балкон у нічних туфлях, щоб глянути на балконні квіти, які лили свої ранкові аромати; вона була в батистовому пеньюарі, крізь який рожевіли її прекрасні плечі; гарненький і кокетливий чепчик заповзято лежав на її волоссі, що жартівливо вибивалося з-під нього; крихітні ніжки її сяяли кольором шкіри крізь прозору панчоху; її пеньюар без пояса розвівався, відкриваючи вишиту батистову спідницю, недбало пов'язану поверх довгої нічної сорочки, яка також виднілася, коли вітер розкривав легкий пеньюар.

— А, ви тут? — сказала вона.

— Так…

— На що ви дивитесь?

— Гарне запитання! Ви відвернули мене від природи… Скажіть-но, графине, чи не хочете ви зробити сьогодні вранці, до сніданку, прогулянку по лісу?

— Яка думка! Ви ж знаєте, що я не люблю ходити пішки.

— Ми майже й не будемо ходити; я повезу вас в тильбюрі, ми захопимо з собою Жозефа, щоб він повартував екіпаж… Ви ніколи не буваєте у себе в лісі, а я помітив у ньому дивне явище: у деяких місцях верхів'я дерев мають колір флорентійської бронзи, а листя зовсім всохле…

— Ну, гаразд, я зараз одягнусь…

— Ми тоді не виїдемо й через дві години!.. Візьміть шаль, надягніть капелюха… черевики… більше нічого не треба… Я піду сказати, щоб запрягали.

— Завжди доводиться робити, як ви хочете… Я зараз вийду.

— Генерале, ми їдемо кататися… Чи хочете? — сказав Блонде, будячи графа, що відгукнувся бурчанням людини, яку тримає ранковий сон.

Через чверть години тильбюрі повільно котився алеями парку, супроводжуваний на деякій відстані рослим слугою в лівреї.

Ранок був справді вересневий. Глибока синява неба де-не-де сяяла серед купчастих хмар, які здавалися основним фоном, а ефір лише випадковим аксесуаром; на обрії тяглися довгі ультрамаринові смуги з прошарками, які чергувалися з іншими піскуватими хмарами; тони ці