Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

хто образа царського безчесно кинув на землю і ногами б його потоптав? Чи не поніс би якоїсь кари?" Відповіли наближені: "Так, великій покарі такий підпав би, оскільки обезчестив би царського образа". Тоді преподобний, тяжко зітхнувши і з болем сердечним згукнувши, рече: "О велика сліпото й безум'я! Коли за обезчещений образ земного царя, смертного й тлінного, великі покари мають бути, як кажете, то якій покарі підлягаєте ви, котрі образа Сина Божого й Матері Його Пренепорочної топчете і вогню віддавати не боїтеся?" Те мовивши, плюнув на цяту і, кинувши її на землю, почав ногами топтати. Наближені, те побачивши, відтак кинулися на нього з ярістю, хотіли викинути його з палати в море — над морем-бо палата та стояла. Цар-бо, лицемірячи, удав із себе покірливого, хоча й мав у серці киплячу ярість, заборонив, щоб чинили Стефанові якогось зла, і явив себе, ніби не був переможений гнівом. Одначе повелів відвести його зв'язаного в народну темницю, у претор, і там його зачинити. Коли ж святий входив до темниці, прорік: "Це є покій справжнього мого життя, тут мені до останнього дихання подобає бути, оскільки за честь Христової ікони це місце собі я вибрав".

Замкнутий був блаженний у внутрішні темниці і знайшов там триста і сорок і два іноки, котрі там сиділи, зібрані із різних країв та монастирів, і кинуто туди їх за святі ікони. З них одним були носи обрізані, іншим же вуха, ще іншим очі виколото, кому й руки усічено, тим найбільше, котрі на честь святих ікон книги склали й написали; хто носив на тілі з іще не добре загоєних ран виразки та знаки, решта мали лиця, смолою обмазані й обпалені. В деяких було голови на наругу обстрижені. їхні різні муки бачачи, преподобний похвалив терпіння й подвиги їхні, себе ж мав за окаянного й плачу достойного, бо не сподобився таких ран за Христову ікону понести, яких вони сподобилися. Всі ж оті святі отці, коли побачили преподобного Стефана, люб'язно його прийняли і вибрали собі за наставника та вчителя. І стала темниця ота як монастир, у якій всі звичайні співи та молитви за чином та уставом монастирським здійснювалися.

Коли пробував у темниці тій, преподобний їжу діставав од однієї боголюбної жінки, супряжниці одного з тих, котрі стерегли темницю. Вона щосуботи та щонеділі приносила кусня хліба й трохи води і подавала йому таємно. Спершу не хотів блаженний приймати з рук її принесену їжу, доки не звістився, що благочестива є і поклонниця святих ікон; бридився-бо святий єретиками і не брав нічого із рук єретичних. Але жінка на достовірне звіщення благочестя свого принесла йому святі ікони Пречистої Богородиці та святих верховних апостолів Петра й Павла, їх у себе таємно тримала, і перед очима його вклонилася тим святим іконам і цілувала їх, відтак дала, аби в себе їх мав і згадував її у своїх святих молитвах.

Одного дня сидів святий з іншими в'язнями, преподобними отцями, і почалася бесіда про багатоманітні муки від беззаконних, беззаконного царя намісників, антипатів та ігемонів, завдані благочестивим. Один-бо із них, на ім'я Антоній Критіян, згадав якогось ченця Павла, що йому Кипрський єпарх Теофан, прозваний Лардотир, поклав на землі з одного боку образа Христового розп'яття, з другого — знаряддя мучительні та й сказав до нього: "Одне з двох вибери, Павле: чи потопчи ногами Христову ікону — тоді живий будеш, чи від того знаряддя, люто мучений, помри, коли не бажаєш повеленого тобі вчинити". Мужній-бо Павло велеголосно заволав: "Господи Ісусе Христе, Єдинородний Сине Божий! Щоб святу Твою ікону ногами мав топтати?!" — і прихилився на землю, любо цілуючи зображення Христового розп'яття, самим ділом показуючи, що не боїться мучительних погроз і готовий померти за Христову ікону. Мучитель же ярістю розпалився, спершу двома дошками звелів міцно стиснути його, відтак, повісивши стрімголов, залізним гребенем обідрав усе тіло його, по тому вогонь немалий під ним запалив, і так доблесний Павло помер спалений — і була Богові добропашна жертва.

Це оповів Антоній, і всі отці теплі сльози з очей виливали. По тому другий, на ймення Теостерикт, чоловік старий і пресвітерським чином пошанований, мав обрізаного носа за святі ікони, а лице киплячою смолою очорнене, той також почав оповідати, кажучи: "В монастирі нашому, названому Пеликта, коли здійснювалася Безкровна Жертва у святий Великий четвер спасительної Христової Страсті, напав несподівано з воями Лаханодракон-мучитель і зайшов дерзновенно до церкви та в олтар, повелів перестати співати і перекинув святі та Животворящі Христові таїни на землю. Відтак схопив сорок і двох вибраних іноків, скував залізними вузами, іншим же рани люті наклав, плоть їхню розтерзавши, іншим бороди та лиця, смолою обмазавши, обпалив, іншим носи урізав, з них є, — каже, — і я. По тому монастиря із церквою запалив, а згаданих сорок і двох вибраних отців ув'язнив у дальніх Ефеських країнах і там, в одній старій лазні зачинивши, вхід загородив і так насильницькою заморив їх смертю".

Преподобний же Стефан, зі слізьми вислухавши ті повісті, навчав братію бути в таких же мужності й терпінні. Згадав і він такого собі Петра, котрий у Влахерні, коли його перед лицем царським нещадно й довго били мучителі жилами, таке виказав терпіння, що не застогнав ані не закричав, ніби ніякого болю не відчував від накладених ран; більше: самого царя словами своїми, як гострою зброєю, вражав, називаючи його новим Юліяном-відступником; також і такого собі Івана в бесіді згадав: його, коли не міг мучитель примусити, щоб Христову та Пресвятої Богородиці ікону топтав ногами, повелів у міха зашити і, тяжкий камінь прив'язавши, вкинув у море та й утопив.

Такими повістьми всі, що там були, преблаженні отці та в'язні Ісуса Христа вельми збуджувалися до мужнього за святі ікони страждання, і один одного укріпляв, кажучи: "Терпімо, братіє, Господа ради, і страждаймо за Нього до останнього нашого зітхання. "Коли ж разом із Ним ми терпимо, то разом із Ним прославимося", пристрасті ж віку цього не є достойні слави, яка хоче явитися".

Сидів же преподобний Стефан у тій темниці одинадцять місяців, і відкрив йому Бог час кончини його раніше сорока днів. Коли прийшла до нього вищезгадана правовірна жінка, котра йому їжу подавала, то сказав до неї: "Благодіяння твоє, мені явлене, хай воздасть тобі Господь; добре-бо послужила мені ти, більше ж не принось мені тлінної тієї їжі та пиття". Вислухала те жінка, знітилася, гадаючи, що погребував нею. Він-бо, бачачи