Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

що змусить мене їх з’їсти», — подумала Пенджфінчесс.

Минали хвилини, а вони все пливли. Пенджфінчесс не думала про Дерхан ані про те, що мало статися вночі, не розмірковувала над планом, який підслухала. Не оцінювала вона й шанси на успіх. Її це не стосувалося.

Седрах і Танселл загинули, і настав час рухатись далі їй самій.

Десь в душі вона зичила Дерхан та іншим, щоб все вийшло. На якийсь короткий час вони були на одному боці. І частина її розуміла, що на карту поставлено дуже багато. Новий Кробузон був заможним містом з тисячами потенційних замовників. Вона хотіла, щоб це місто лишалося здоровим.

Перед нею здіймалася слизька темрява річкової стіни. Пенджфінчесс сповільнилася. Вона затрималась у воді й набрала в руки трохи кабелю — достатньо, щоб дотягнути його до поверхні. На мить завагавшись, водяниця відштовхнулася ногами. Подавши напарникові знак рухатися за нею, вона попливла крізь каламуть до переломленого поверхнею Смоли світла, де тисячі сонячних променів навсібіч розсипалися по хвильках.

Вони випірнули разом і подолали останні метри до затінку берегової стіни.

В цеглу були вбиті поіржавілі залізні обручі, що утворювали драбину до доріжки вгорі уздовж стіни. Навколо осідали звуки кебів і пішоходів.

Пенджфінчесс трохи пересунула лук, щоб було зручніше. Вона поглянула на непривітного колегу й заговорила до нього лубоцькою — багатоскладовою гортанною мовою більшості східних водяників. Він розмовляв на міському діалекті, який змішався з людським раґамолем, проте вони все одно могли порозумітися.

— Твої друзі знають, що мають шукати тебе тут? — різко поцікавилася Пенджфінчесс. Він кивнув (ще одна людська звичка, що її запозичили міські водяники). — Моя робота закінчена, — оголосила вона. — Тепер мусиш тримати кабель сам. Маєш їх дочекатися. Я йду.

Він усе ще непривітно подивився на неї і знову кивнув, піднявши руку різким порухом, який можна було сприйняти за якесь прощання. Пенджфінчесс це розвеселило.

— Плідного дня, — сказала вона. Це було традиційне прощальне висловлювання.

Вона пірнула в Смолу й подалася геть.

Пенджфінчесс попливла на схід, за течією. Попри спокій, вона відчула, як її сповнює радісне очікування. В неї не було ніяких планів чи зобов’язань. Вона раптом подумала: що ж їй тепер робити?

Течія віднесла її до острова Страк, де Смола з Іржею зустрічалися клекітним потоком і перетворювалися на Велику Смолу. Пенджфінчесс знала, що підводну частину парламентського острова патрулюють вартові-водяники, тож трималася на відстані — вона різко звернула на північний захід і попливла проти течії Іржі.

Течія там була сильнішою, ніж у Смолі, й холоднішою. Якусь мить вона насолоджувалась свіжістю, а потім натрапила на стік брудної води.

Вона знала, що то були викиди з Борсукової Драговини, й швидко посунула крізь грязюку. Її ундина-фамільяр, притиснута до шкіри, коли-не-коли починала тремтіти з наближенням до певних точок у воді, й Пенджфінчесс змінювала напрямок та шукала інший маршрут у нечистій річці вздовж кварталу штукарів. Вона зробила неглибокий вдих огидної рідини, неначе таким способом могла уникнути викидів.

Зрештою вода почала розріджуватися. Десь на півтора кілометра вгору за течією від злиття двох річок Іржа раптом почистішала.

Пенджфінчесс тихо втішалася.

Вона стала відчувати, як повз неї пропливають інші водяники. Пливла низько, де-не-де натрапляючи на легкий потік із тунелів, що вели до будинку якогось заможного водяника. То були зовсім не ті недолугі халупки Смоли, Лічфорда й Великого Кільця: там за багато десятиліть до того збудували обсмолені споруди, що вже розвалювалися просто в річку; відразу було видно, що їх зводили люди. То були нетрі водяників.

А ось тут холодна чиста вода, котра стікала з гір, могла привести до добротного тунелю під поверхнею, що пролягав до прибережного будинку з білого мармуру. Фасад, мабуть, ретельно дібрано, аби він не вирізнявся на тлі людських помешкань з обох боків, однак всередині то мав би бути дім водяників, де порожні дверні прорізи поєднують велетенські кімнати під водою і над водою, а також — канали-коридори, стічна система, щоб вода оновлювалася щодня.

Пенджфінчесс не висувалася, пливучи повз водяників-багатіїв. Що більш вона віддалялась од центру міста, то щасливішою, спокійнішою ставала. Її неймовірно тішила втеча.

Вона розпростерла руки й подумки подала сигнал своїй ундині, й та відірвалася від неї, прослизнувши крізь тонку бавовну сорочки назовні. Провівши кілька днів на повітрі, в каналізації й відходах, стихійниця попливла крізь чистішу воду, насолоджуючись свободою, — рухлива цятка живої води в басейні річки.

Пенджфінчесс відчула, що ундина попливла вперед, і грайливо погналася за нею, вдавано схопивши її пальцями, що пройшли наскрізь. Ундина радісно затріпотіла.

«Я подамся на північ, — вирішила Пенджфінчесс, — обмину гори. Можливо, пройду передгір’ям Бежека і, може, зачеплю Червоокий чагарник. Попливу до моря Холодна Клешня». Щойно вона так раптово вирішила, Дерхан і всі інші відразу ж стали для неї минулим, частиною історії, до якої вже не повернутись, про яку, можливо, вона колись комусь розповість.

Водяниця відкрила величезний рот, дозволяючи Іржі литися крізь себе. Пенджфінчесс пливла собі повз околиці, вгору проти течії, покидаючи місто.

Розділ сорок дев’ятий

Зі звалища в Сірому Меандрі розходилися чоловіки й жінки в засмальцьованих спецівках.

Вони йшли пішки, їхали візками, по одному, в парах і тісними групками з чотирьох-п’яти осіб. Вони не поспішали, щоб не привертати зайвої уваги. Пішаниці несли мотки кабелю на плечах, а важчі — то і поміж собою. В екіпажах чоловіки й жінки сиділи, похитуючись, на величезних закрутках обтріпаних дротів.

Вони виходили в місто через нерівномірні проміжки часу згідно з розкладом, який вирахувала Рада Конструктів. За її обчисленнями вони мали розходитись у випадковому порядку.

Невеликий, запряжений коником критий візок з чотирма людьми всередині пірнув у транспортний потік на міст Півнячий Гребінь і покривуляв угору до центру Слинного Вогнища. Їхали неспішно, повернули на широкий, порослий рядом баньянів бульвар Св. Драґонне. Пасажири погойдувалися під тихий перестук коліс по дерев’яних плашках: спадщина вельми ексцентричного мера Вальдемира, котрий не бажав терпіти какофонію грюкоту екіпажів на бруківці у себе під вікнами.

Погонич зачекав вільної дороги для повороту, потім звернув ліворуч і в невеликий дворик. Звідси бульвар не проглядався, але його звуки все ще юрмилися навколо них. Екіпаж пригальмував біля високої стіни з брунатно-червоної цегли, з-поза якої долинав тонкий аромат жимолості. На самому краю хвилювалися на вітрі ріденькі чубчики плюща і пасифлори. Там був сад монастиря Веднег Ґеганток, який доглядали какти-дисиденти й люди-монахи цього квіткового божка.

Четверо людей вискочили з візка й узялися