Читати книгу - "Астальдо"

— Він у вас за спиною, княжичу Гундоре, — лагідно мовив Алмареа, сміючись лише очима, — ви збираєтесь в’язати мене тятивою?

Та Гундор гнівно пирхнув і докірливо глянув на Ельда:

— Вельмишановний Алмареа, це зовсім не смішно. Ця волохата нечисть ображає весь рід Аданів. Я зараз підстрелю сучого сина, щоб він подавився власними словами.

Гундор обережно визирнув з бійниці і хмикнув задоволено:

— Ондечки воно… Іч, навіть чоботи взуло, мавп’яче поріддя… Ну, зараз я тебе…

Адан старанно націлився і спустив тятиву. Влучив він не зовсім цільно — орк повалився на землю, і заверещав від болю. На допомогу йому ніхто не квапився, тож вояк допоміг собі сам — вужакою поповз поміж вбитими, затуляючись від наступного пострілу.

Гундор лаявся вже не стримуючись, згадуючи Морока, балрогів і стонадцять орків одразу. Фіндекано заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Ти просто втомився, — мовив, — відпочинь…

— Рука здригнулась, — виправдовувався Адан, — уповзло таки, поріддя Чорнобога. Щоб його зжерли його ж одноплеменці… Отаке запропонувати воїнам Дор-Ломіну…

Наступного дня вони відбили ще один штурм… Тоді ще…

Найгіршим був четвертий день, коли скінчилися стріли… Коли тварі лізли на стіни по неоковирних драбинах, коли до битви рушили жони та підлітки, в тому числі і Ерейніон з Ерніс… Загін Гундора поліг майже весь — відпорність Людей до поранень і подразнень завжди була низькою. Зранені Ельдар сяк-так зупиняли собі кров і знову йшли до битви, бо не було коли занурюватись в цілющий сон, і вони бились до втрати hrоа, і відходили на Захід прямим шляхом.

Крик срібних сурем видався змученому Фіндекано найсолодшою піснею — до фортеці йшло військо під блакитними стягами з срібними зорями. Військо з Барад-Ейтель, остання надія обложених. Провадили його сам Нолофінве та Гадор Лоріндол.

Облогу було прорвано, але Великий Князь вирішив, що надалі обороняти напівзруйновану фортецю немає сенсу. Захисникам твердині біля Кам’яної Могили було наказано відходити до Барад-Ейтель. Фіндекано зібрав свій поріділий загін, те саме зробив Гундор, обидва керманичі спорядили обоз з пораненими, жонами та дітьми і вирушили до княжого граду в складі війська Нолофінве.

Біля самої твердині їх наздогнала ще одна ороча зграя — свіжі, відпочилі тварі… Воїни Нолофінве, котрі біля Кам’яної Могили вступили до бою просто з маршу, ледве трималися на ногах від утоми. Що вже було говорити про захисників порубіжної фортеці… Але вони зупинились і прийняли бій, щоб дати обозу можливість увійти до Барад-Ейтель.

Фіндекано з лучниками йшов у прикритті, разом з воїнами Лоріндола. Гадор уже був далеко не юнак, і волосся його блищало сріблом, а не золотом, однак, бився він відчайдушно. Гундор, зустрівшись з батьком, став під його руку зі жменькою зацілілих вояків свого загону.

Вони відступали поволі, стримуючи натиск, даючи можливість вціліти війську і обозу. Гадор сіяв довкола себе смерть, його шолом з драконом було видно здалеку, і орки, видимо, прийняли Адана за самого Нолофінве, бо лице Лоріндола було закрите маскою гномівського шолому. Гадора оточило зо два десятки тварей, і Гундор, котрий кинувся батькові на підмогу, поліг від чорних стріл. Фіндекано ледве вдалося видерти зраненого Лоріндола з орочих лап, і Ельдар винесли старого Адана та помираючого вже Гундора з поля битви. Брама Барад-Ейтель замкнулася за ними, і тварі вили біля стін від лютої злоби.

Галдор, старший син Лоріндола, прибіг до шпиталю, коли вже майже все було скінчено. Гундор помер, так і не прийшовши до тями. Фіндекано навіть не вдалося попрощатися з відважним Аданом, котрий став його приятелем в страшні дні облоги. Гадор був ще живим, він пізнав свого спадкоємця і спитав його про долю Гундора. Дізнавшись про смерть молодшого сина, старий войовник зітхнув тихо, і мовив:

— Тепер… ти… останній… з Араданів… Галдор, князь Дор-Ломіну… Шолом… та меч… тобі… День ще настане…

З цим заповітом на вустах помер князь Аданів, якого Ельдар вважали рівним собі, а цього визнання домогтися було дуже важко. Галдор плакав, не соромлячись сліз, плакав на плечі у Фіндекано, якого вважав покровителем роду свого. А втерши сльози, підняв голову до хмарного неба, і заприсягнув помсту Мороку і всьому його поріддю.

Втрати були жахливими — з ланцюга оборонних твердинь заціліли лише гірські фортеці. Палантир Дортоніону німував, мовчав і палантир Гімрінгу. Відгукнувся на виклик десь через місяць лише Мінас-Тіріт — Артаресто, знервований до краю, мовив, що Фінарато повів нарготрондців на допомогу братам до Дортоніону, але про нього немає жодних вістей.

Військо Гітлуму не могло прийти на допомогу дортоніонцям — Барад-Ейтель і досі був в облозі. Облога тяглася ще з місяць, доки князь Нолофінве вдалою вилазкою не розсіяв тварей. І цього ж дня озвався Гімрінг…

Фіндекано добіг до покоїку з палантиром раніше за батька. В кулі Феанаро він побачив Руссандола, але як же не схожим був цей грізний Ельда на його ласкавого насмішкуватого оtorno. Дух його палав таким жаром і жагою битви, що просвічував крізь hrоа багряним відблиском. Майтімо був оточений цим червонястим сяйвом, зелені очі світились на закіптюженому обличчі несвітським вогнем. В лівиці він тримав меча, меча батькової роботи — магтанова сталь наче теж нетямилась від люті, на лезі, що відсвічувало синім полум’ям, виднілися золоті тенгви — Феанаро, забризкані чорним слизом.

— Ненадовго, — прошипів він, — вибачте… Знову зірвав голос… Доповідаю Великому Князю — справи погані, але могло бути гірше… Аглонів прохід я втратив — Тієлкормо з Атарінке відступили з боями на південний захід вздовж кордону Доріату… Цей чистюля Сінголло не впустив біженців-Нолдор, навіть жінок та дітей — останній гонець від братів сказав, що вони будуть пробиватися до Нарготронду з усім цим обозом. Про їхню подальшу долю мені невідомо. Макалауре вибили з його земель, він зараз у мене з рештою війська. Таргеліону кінець — туди дістався дракон, попередньо знищивши Маглорову фортецю. Ох і тварь… Що з Карністіро не знаю — може його вже немає з нами… Немає вістей і від Амбаруссар… Але я сподіваюсь… Що чути у вас? Що з Дортоніоном? Як Фінарато?

Нолофінве, котрий якраз підійшов до палантиру, мовив спокійно:

— Ми тримаємо оборону. Вглиб Гітлуму тварі не пройшли. Дортоніон… Там пекло…

— Я чув, — прохрипів Майтімо, — від біженців… І Сінголло не відкрив кордон хоча б для того, щоб пропустити цих нещасних. Частина порубіжників, тих, кому вдалося врятуватись, нині в Гімрінгу, Ельдар і Адани, з жонами та дітьми, а Гімрінг в облозі, частина ж рушила до Гітлуму, але Гітлум теж в небезпеці…

— Що з Ангарато та Айканаро?

— Не знаю, — вимовив Майтімо, — але