Читати книгу - "Астальдо"

серед біженців їх нема. І майже немає тих воїнів-порубіжників, які були в їхніх дружинах. А є вісті з Нарготронду?

— Тільки з Мінас-Тіріту. Фінарато вирушив з військом до Сіріонового проходу.

— Ще одна біда, — зморщився Майтімо, — там ота Серехська трясовина… Хоч би на нього не навалились в цьому болоті… Я ще раз прошу вибачення, але вістовий говорить, що тварі знову лізуть на стіни… Хвала Валар за їхні маленькі милості, хоч ви всі живі, а то я все вболівав за Фіндекано… Не здавайтесь, Нолдор!

Куля згасла. Фіндекано витер спітніле чоло. Вісті були лихими, але Майтімо утримав Гімрінг… Чи утримує, відбиваючи атаку за атакою… І ще й дракон… Бідолашний Карністіро…

Нолофінве тим часом стояв, схиливши голову, і щось обдумував. Потім ледь усміхнувся і рушив до зброярні, де останнім часом трохи що не ночував, доводячи до досконалості Рінгіл.

Пожежі припинилися лише наприкінці зими. Ард-Гален став чорною пусткою: Ельдар, сумуючи, назвали загиблий степ Анфаугліт — Задушлива Курява. Вже стало зрозумілим, що Ангарато та Айканаро, горді соколи порубіжжя, полягли у вогняному кільці разом зі своїми воїнами, хоча ніхто не прийшов, щоб оповісти про це, або скласти пісню. Фінарато не зміг пройти через Серехову твань — його військо кілька днів тримало там оборону проти переважаючої ворожої сили, і Інголемо загинув би, якби йому на допомогу не прийшов загін Аданів з Дортоніону. Біженці, які просочувались до Гітлуму через ворожі застави, називали ім’я рятівника — Барагір з роду Беора.

І в ці дні, коли небезпека поволі ставала вже не такою страхітливою, князь Нолофінве потай виїхав з Ейтель-Сіріону на своєму валінорському огирі Рогаллорі маючи при собі меч Рінгіл.

Княжич не знав нічого про батькові наміри. Еріен, котра завжди прокидалася від найменшого шереху, оповіла опісля, що князь Нолофінве заходив вночі до спочивальні сина і довго дивився в лице сонного Фіндекано. Тоді зробив такий рух, ніби хотів нахилитись і поцілувати сплячого, але утримався — певне, щоб не розбудити — і вийшов.

Спершу Фіндекано майже не хвилювався — батько часто об’їжджав фортеці в супроводі кількох охоронців. Нині у порубіжників зосталися лише укріплення у передгір’ї — тим важливіше було тримати їх в порядку. Однак, минуло кілька днів, а Нолофінве не повертався.

Від вартових, котрі охороняли браму того ранку, Астальдо з тривогою, що все зростала, дізнався, що Великий Князь виїхав з Барад-Ейтель сам-один, і помчав просто у випалений степ, в бік Кам’яної Могили. На північ…

Не ті часи були нині, щоб мандрувати Анфауглітом самому… Загиблий степ було засипано попелом, в руїнах покинутих твердинь могли чаїтися орки… Нолофінве зоставив в Ейтель-Сіріоні навіть Глірдана — вістовий з’явився наступного ранку і стверджував, що Великий Князь послав його до найближчого постерунку з дорученням до начільника варти. Фіндекано метався по замку, не знаючи, що діяти, і, врешті, звелів сурмити своїм лучникам збір.

Він зоставив Галдора начільником оборони Ейтель-Сіріону. Гідний Адан захвилювався — зникнення Нолофінве, якого він обожнював, не додало йому духу, а тут на безвість їде аranen, і, в разі якогось клопоту йому, Галдору, доведеться командувати Безсмертними… Фіндекано запевнив Адана, що той впорається, і раптом застиг від думки, котра раптово прийшла йому до голови.

Двері до зброярні вони з Галдором виламали, зірвавши замки. В Ейтель-Сіріоні замикали хіба-що зовнішню браму, але зброярню Великого Князя було таки замкнено, і Фіндекано довелося добряче поморочитись з тими засувами. Увірвавшись до зброярні, Астальдо одразу ж кинув погляд на два дерев’яних стояки — для меча і для списа — котрі знаходилися на почесному місці.

Спис, Аеглос, спочивав в своєму гніздечку… Рінгілу не було…

За півгодини Фіндекано на чолі своєї кінноти мчав на північ. Він ще не вірив, не хотів вірити… Він хотів побачити батька, почути його голос. Хотів відмовити від самовбивчого наміру, який може і добрим був би у битві, коли переможне військо висадить браму Ангбанду, але нині… Покластися на почуття чести у істоти, котра наказала підвісити полоненика за руку на гірському схилі, котра хотіла, щоб брат дивився на муки брата, котра брехала скрізь і завжди… Двобій… Який може бути двобій — батька просто виморять боєм, як Руссандола, а тоді схоплять, і…

Вони мчали майже без перепочинку, спочиваючи всього дві години на добу. Ось і Кам’яна Могила… Руїни фортеці, що була Фіндекано домом кілька десятків літ… Обвуглені дерева саду Алмареа…

— Еlа, Ельдар!

Ледь помітна цятка високо в небі знижувалась, росла… Тінь велетенського птаха накрила загін…

— Торондор… — прошепотів Фіндекано, — Торондор…

Орел опустився на вершечок Кам’яної Могили, огорнувши її велетенськими крильми. Фіндекано зіскочив з коня і кинувся до нього, вже знаючи, що почує… Якась невиразна еstel ще стриміла у серці крижаною голкою — нехай зранений, нехай у полоні… Ублагаю… Торондор допоможе… один раз вдалося… врятую…

Птах схилив до нього голову… Золотаве блискуче око дивилося з жалем на тендітну постать Ельда.

— Твій батько загинув, Астальдо, — віддалося у голові, і Фіндекано поволі опустився на камінь. Теплі крила затулили його від решти воїнів.

— Поплач, — озвався орел, — нам, пернатим, цього не дано, а ви маєте від цього полегкість.

Плакати Фіндекано не міг. Замість того спитав безмовно:

— Як? Ти бачив, Торондоре?

— Показати… Але тобі буде боляче…

— Покажи, Торондоре, милий…

Спогад велетенського птаха проник в розум Ельда, розмотуючись, наче нитка.

«Вершник в сяючих обладунках мчить випаленим степом… Сріблом сяє його кольчуга з того ж зоряного металу, що й Рінгіл, холодним вогнем горять гірські кристали, вправлені в щит…

Вершник трубить в ріг, і рев того рогу є схожим на голос Валароми, рогу Великого Мисливця, винищувача тварей… Жодна Морготова тварь не наважилася заступити шлях цій срібній іскрі посеред чорного степу…

Брама Ангбанду… Тварі на вежах не насмілюються стріляти в того, хто вдарив в цю браму мечем. Вірний кінь тривожно ірже позаду — його друг і господар тільки-но наказав йому відійти подалі і очікувати.

— Чорний Вала! Морок і погибель! Виходь, боягузе! Володарю рабів, спробуй здолати істоту, створену для волі і битви! Ти затулився від чесного бою вогнем і зіпсутими тобою тваринами, — виходь же, погань, інакше всі твої підлабузники зрозуміють, що служать тремтячій тварі, яка боїться не лише Валар і сонячного світла, але й Ельда з мечем!

Поволі відчиняється чорна брама, і тремтить земля в смертній судомі…

Велет у чорних обладунках… Правду говорив Руссандол — найвищий серед Ельдар ледве дістане головою до стегна цього останнього страшного втілення Морінготто. Знаючи, що втілення — це плата за життя в Арді, Мелькор