Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.

Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.

— Ти? Сафар–бей?.. — спитав глухо.

Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.

— Це воля падишаха! — голосно сказав Сафар–бей.

У Кара–Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.

— Але ж я маю право вибору — випити отруту або пустити собі кулю в лоба? — спитав зовсім тихо.

Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж…

Але Сафар–бей відповів:

— Такого права ти не маєш, Кара–Мустафа! — І наказав: — Візьміть його!

Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки.

Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його шиї…

ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ

1

Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:

— Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан — хай будуть благословенні його літа! — витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти набереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати — один п’яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! — І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із–за спини Азем–аги. — Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п’яним квачем лежиш на тахті…

— Але ж, мій благодійнику…

— Мовчи! Була б моя воля — я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!

— Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара–Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п’ятдесят тисяч курушів…

— Що?! — опецькуватий Галіль–паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем–ага? П’ятдесят тисяч! Не тисячу, не п’ять, а п’ятдесят тисяч! Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду[88], що — клянусь Всевишнім! — пам’ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з–перед моїх очей!

— Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…

2

На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.

— Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.

— Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий. — Що з воза впало, те, пиши, пропало!

Козаки хвилювалися.

— Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!

— Хай комісари гетьмана Яблоновського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім’ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!

Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:

— Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!

Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.

— Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.

Викрики юрби посилились. На ґанок вийшов Абазин.

— Що за шум, браття?

З усіх боків загули:

— Виходьте трактувати на майдан!

— На люди! На люди!

Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.

Тому загули дружніше.

— Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.

— Виводь їх, полковнику, на світ Божий! — підтримали молодші.

— Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.

Через хвилину на ґанок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.

Над натовпом прокотився глухий гомін.

— З чим приїхали, пани комісари?

— Скажіть, а ми послухаємо!

Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу.

Наперед виступив Порадовський.

— Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…

— То й захищайтеся самі!

— Не підемо! Не підемо!

— Раз обманули, вдруге не віримо!

— Панове, панове… — намагався перекричати натовп Пора–довський.

Його не хотіли слухати.

— Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем та під Парканами!

— Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім’ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!

Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад, ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.

Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.

— Братове! Я згоден з вами! — гукнув він. — Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а