Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— І я — теж, — погодився Ґімлі. — Нас, звісно, вирядили в дорогу, щоби допомагати Носієві. Ми вільні йти доти, доки схочемо; жоден із нас не складав присяги, і жодному з нас не наказували шукати Судну Гору. Важко було мені розлучатися з Лотлорієном. І все-таки я добрався аж сюди і тепер кажу: зараз, коли перед нами постав остаточний вибір, мені зрозуміло, що я не покину Фродо. Я обрав би Мінас-Тіріт, але якщо він обере інший шлях, я піду за ним.

— І я також піду за ним, — сказав Леґолас. — Було би підло покинути його тепер.

— Якби ми всі покинули його, це була би справжнісінька зрада, — сказав Араґорн. — Але якщо він піде на схід, то всім немає потреби йти з ним, — ба більше, гадаю, цього не варто робити. Ці мандри — без надій на успіх, і однаково, чи для вісьмох, чи для двох або трьох, чи для єдиного подорожнього. Якби мені дозволили обирати, тоді я би вибрав трьох супутників: Сема, який на інше і не погодився би, Ґімлі та себе. Боромир повернеться до свого міста, де його потребують батько та народ, а з ним підуть інші, принаймні Меріадок і Переґрін, якщо Леґолас не має бажання нас покидати.

— І не мрійте про це! — скрикнув Мері. — Ми не можемо залишити Фродо! Піпін і я завжди мали намір іти туди, куди й він, — так є і досі. Та ми не уявляли, що це означатиме. Далеко звідси, в Ширі чи в Рівендолі, все здавалось інакшим. Дозволити Фродо йти до Мордору було би безумством і жорстокістю. Чому ми не можемо зупинити його?

— Ми мусимо зупинити його, — погодився Піпін. — Саме це, я певен, його і хвилює. Він знає, що ми не погодимося, щоби він ішов на схід. Йому не до душі просити кого-небудь іти з ним, нашому бідолашному старому друзяці. Уявіть лишень: іти до Мордору самому! — Піпіна аж пересмикнуло. — Та любий дурненький старий гобіт мав би знати, що йому не треба просити. Він мав би знати: якщо ми не зможемо його зупинити, то й не покинемо його.

— Даруйте, — втрутився Сем. — Думаю, ви геть не розумієте мого пана. Він аж ніяк не вагається, куди йти. Авжеж, ні! Яка користь із Мінас-Тіріта принаймні? Я маю на увазі: яка користь для нього, — перепрошую, пане Боромире, — додав він і озирнувся.

І саме тоді вони виявили, що Боромир, який спершу мовчки сидів поза колом, кудись зник.

— Ну, і куди ж подівся цей? — скрикнув Сем, виглядаючи занепокоєним. — Віднедавна він, як на мене, був трохи дивним. От він точно не братиме участі в цій справі. Він подався до себе додому, як завжди й казав; і його ні в чому звинувачувати. Проте пан Фродо — той знає, що мусить знайти Розколини Судьби, якщо зможе. Та він боїться. Тепер, коли дійшло до цього, він, очевидно, нажаханий. Ось що його турбує. Звісно, він уже трохи натренований, так би мовити, — як і всі ми, — відколи покинув дім, інакше жах би геть здолав його, і Фродо просто пожбурив би Перстень у Ріку й утік. Однак він надто наляканий для того, щоби вирушити просто зараз. І він не хвилюється за нас: підемо ми з ним чи ні. Він знає, що ми не зможемо вчинити інакше. І це теж його непокоїть. Якщо він накрутить себе і таки вирішить піти, то захоче піти сам. Запам’ятайте мої слова! Ми таки матимемо клопіт, коли він повернеться. Бо він добряче накрутить себе — щодо цього немає сумніву точнісінько так само, як і щодо того, що його прізвище Торбин.

— Здається, ти говориш мудріше за будь-кого з нас, Семе, — мовив Араґорн. — І що ж нам робити, якщо правда виявиться на твоєму боці?

— Зупинити його! Не дати йому піти! — скрикнув Піпін.

— Невже? — сказав Араґорн. — Він є Носієм, від нього залежить доля Тягаря. Не думаю, щоби ми мали право тягти його в той чи в той бік. І тим паче не думаю, що це нам удасться, якщо ми навіть спробуємо. Тут діють іще й інші сили, значно впливовіші за нас.

— Ну, я хотів би, щоби Фродо таки «накрутив себе» і повернувся, дозволивши нам завершити справу, — сказав Піпін. — Це очікування таке жахливе! Адже час уже минув, правда?

— Так, — підтвердив Араґорн. — Година давно минула. Ранок добігає кінця. Мусимо його покликати.

Тієї миті знову з’явився Боромир. Він виступив із-поміж дерев і рушив до них, не мовлячи і слова. Обличчя його було похмуре та сумне. Він спинився, ніби рахуючи присутніх, а тоді сів осторонь, потупивши очі.

— Де ти був, Боромире? — запитав Араґорн. — Ти бачив Фродо?

Боромир секунду завагався.

— І так, і ні, — відповів він повільно. — Так: я застав його на пагорбі трохи вище від цього місця і заговорив із ним. Умовляв його піти до Мінас-Тіріта, а не на схід. Я розсердився, й він утік. Зникнув. Я ніколи раніше такого не бачив, хоча чув із легенд. Мабуть, він надягнув Перстень. Після того я його вже не знайшов. Гадав, він повернеться до вас.

— Це все, що ти можеш нам сказати? — запитав Араґорн, уважно і не надто приязно дивлячись на Боромира.

— Так, — відказав той. — Нічого, крім цього, я наразі не скажу.

— Це погано! — скрикнув Сем, зриваючись на ноги.

— Не знаю, що собі думав цей чоловік. Чому пан Фродо мав надягати ту річ? Йому зовсім не треба було цього робити; а якщо він таки це зробив, то лише небеса тепер знають, що могло трапитись!

— Але ж він не триматиме його на пальці завжди, — втрутився Мері. — Зніме, щойно втече від непроханого гостя, як і Більбо свого часу.

— Але куди він пішов? Де він? — скрикнув Піпін.

— Його немає вже цілу вічність.

— Давно ти бачив Фродо востаннє, Боромире? — запитав Араґорн.

— Приблизно з півгодини тому, — відповів той. — Чи з годину. Я відтоді трохи пройшовся собі. Не знаю! Не знаю!

Він поклав голову на руки і