Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– Не знаю, змогла б! – вголос  вимовила Інга.

– Ти про що? – торкаючись губами її ледь вологих вій, запитав Адвіан.

– Пожертвувати життям заради інших... Знаєш, які думки одразу виникають: чому саме я? Якщо мені доведеться померти, то нехай і все інше провалиться в безодню. Це егоїзм  або  відчай  або ще щось. І купа запитань без відповіді... Так що я Ліку розумію...

Сонце прокотилося кроною дуба і зачепило палючим краєм верхівку сосни.

Повітря згустилося і з нього зіткалася фігура Господині. Час вийшов.

Ліка підвелася,  з люттю відкинула  від себе дружню руку Олесі і  попрямувала до гроту.  

Вона йшла так зосереджено, з такою мукою на обличчі, наче не по траві ступала, а по розпеченому вугіллю. 

Зупинилася за крок від жінки.

– Якщо я погоджуся, то з Олесею нічого поганого не трапиться? –  запитала тихим, вимогливим голосом, – І з Інгою теж?

– Нічого, – Господиня трохи нахилила голову, – І нехай принц Уаджита стане свідком моїх слів.

– Добре… – тремтячими пальцями Ліка поправила світлий локон, що впав їй на очі, – я приймаю ваші умови. Я згодна...

Господиня посміхнулася і вказала палицею  на широку щілину, яка вела в грот.

– Зачекайте! – раптом запанікувала Ліка, жалібно посміхаючись, – Мені ж попрощатися треба... Усього п'ять хвилин... Це ж наша остання зустріч! Найостанніша...

– Не квапся прощатися… –  відповіла жінка і жестом запросила решту прослідувати в грот.

Сонячні відблиски виплясували по стінах та по підлозі.

Господиня вдарила посохом об каміння. Підлога миттю розкрилася. З-під землі піднявся круглий камінь, на якому стояла чорна чаша з червоними візерунками, заповнена прозорою рідиною.

Господиня взяла чашу і простягнула Адвіану.

–  Ти – джерело сили і ти п'єш першим.

Запитати, що це за зілля ніхто не наважився. Адвіан  мовчки прийняв чашу і зробив ковток.

– Тепер ти, з його рук, – звернулася Господиня до Інги, –  бо ти провідниця  тієї сили...

Адвіан підніс чашу до губ Інги. Зілля було як вода – абсолютно позбавлене смаку, але проковтнувши його, Інга відчула легку гіркоту на язиці.

–  Твоя черга! Ти –  продовження сили сестри...

Чаша опинилася в руках Олесі і та слухняно випила.

Цей дивний ритуал заворожив усіх.  Ніхто не наважився навіть замислитися над тим, для чого все це треба.

–  Постав чашу на камінь! – веліла Господиня Олесі.

Ліка, яка думала, що тепер її черга, запитально підняла брову.

–  Ти – завершення. Для тебе –  особливе зілля.

Жінка  оголила груди, дістала з-за пояса гострий ніж, проткнула цим ножем собі серце і висмикнула назовні. Потім струсила три краплі  крові у воду, призначену для Ліки, і рана одразу ж затягнулася.

–  Тепер пий!  До кінця... Це те, що скріпить наш договір. 

Здригнувшись, Ліка взяла чашу. Але зілля, як і раніше, було прозорим. Заплющивши очі,  дівчина випила все до дна. Чаша стала туманом у її руках, і за мить розтанула в повітрі.

Ліка відчула дивне тремтіння в шлунку, потім її тіло  запалало вогнем,  немов згораючи зсередини, вкрилося розпеченим потом. В очах потемніло.

– Що це? – пробелькотіла  вона, ледве переводячи подих і намацуючи камінь, щоб спертися на нього.

– Твоя кров змінюється.  Зараз  це мине...

І за мить справді все закінчилося.

Ліка  повільно розпрямилася, розправила плечі. Світ навколо  неї несподівано став іншим. Камені зашепотіли, сонячний отвір виходу почав мерехтіти,  крізь  постаті  Адвіана і сестер заструменіли потоки  дивної енергії.

– Ух ти! – вигукнула Ліка, вражена цим невидимим раніше рухом світу.

– Ти навчишся магії, а коли прийде  час, станеш господинею цього острова і єдинорогів... Твій прихід був передбачений, тому я чекала на тебе.

– І всі вони будуть  моїми? – у захопленні вигукнула Ліка, – І той чорний красень? 

– Його звуть Таог... А тепер я розповім, як повернути королівству могутність без жертвоприношень…