Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

*  *  *

         Іван Родіонович настільки зрадів тому, що Ольга в один момент нарешті виявила до нього симпатію, що того ж вечору він поспішив до магазину квітів та купив букет чайних троянд. В сутіні їхні кремові цибулинки прекрасно виглядали: кожна пелюсточка так чарівно обвивалась у стебла, точно немов у його центрі вирував рай Данте.

         Тоді у піднесенні він згадував батька. Повертаючись до квартири, Іван Родіонович планував вже, що завтра відвідає монастир, вибачиться перед ним за нещодавню сварку. «Так помирюсь, – казав собі, – бо кричав на нього через Андрія. Ну нічого… я просто був без настрою».

Перед входом у квартиру він пшикнув собі в рот якимсь пахучим спреєм, та увійшов. Двері в спальню були причинені. Загалом, у коридорі була повна темінь і тиша, хоча стояла всього дев’ята година вечору – а після весілля, та ще й після стількох подій, так рано лягати спати – просто дуже дивно. Іван Родіонович переклав букет в ліву руку та іншою тихенько протягнув двері спальні вперед. Тої ж миті між його ніг пробігло кошеня. Але Іван його й не помітив. Він дивився на ліжко прямо перед собою.

         Андрій був зодягнений в якийсь грубий, пом’ятий одяг; Ольга все ще не зняла своєї весільної сукні. Цю пару освічувала стара лампа, прикрашена мереживним абажуром. Ольга схилилась перед молодиком на коліна, та схрестивши з ним долоні, віддавалась його ярим поцілункам. Андрій тримав її голову своїми смуглими, кістлявими, довжелезними пальцями, та, здавалось, умисне щипав за щічку. Він спотворював її ангельське, прекрасне личко! Його грубі контури парадоксально змішувались з витонченими і… такими ніжними контурами Ольги. Тепер нічого не залишилось від її вічної зарозумілості, бо ставши тепер на коліна перед Андрієм, вона віддавала йому на розтерзання свою прекрасну натуру, свій характер і принципи. Він оголив її груди, обірвав врешті-решт корсет на її сукні і хтиво полинув нижче живота. З його штанів стримів чоловічий орган – саме це довершувало гидливо-пристрасну картину. Наче не тямлячи, що відбувається навколо, Андрій кинув Ольгу на ліжко, та знімаючи свою одежину, продовжив нищити її виключну красу своїм примітивним інстинктом.

         Рука Івана ослабла. Букет впав на підлогу, та ті це навіть не вчули. Треба ж таке! Ще кілька годин тому пальці Ольги з такою ніжністю заграли по його щоці, а тепер вона так запросто віддала тіло цьому негіднику… Та як же він посмів чіпати її личко, розривати пишну сукню!? Диявол! – хіба його так чекала Ольга? Іван Родіонович наповнився люттю. Серце в нього нещадно защеміло. Якби хто дав йому в той мент ніж чи удавку, то він би порішив Андрія, а потім і Ольгу, бо там, де вмерло кохання – там кров і духовне спустошення.

         Але зупиняв його тільки страх. Іван Родіонович дуже боявся Андрія. Він бачив власними очима, яку дужу той має. Тож в такому випадку молодик запросто скине його з вікна. Іван сперся на стіну коридору та похилився на підлогу. Тихо захлинавшись од сліз, під пристрасні стогони у спальні, він розмірковував про те, що далі робитиме. «Залишатись в цій квартирі… я не зможу. Блядь, та невже той сучий син буде справжнім, улюбленим для Ольги? Його вона так завжди хотіла і чекала? Тож що я робив не так? Все, що я мав, я віддав їй, тому і маю за собою одну лише душу й тіло!.. А той що для неї зробить? Спотворить її, уб’є її неймовірну красу, та й після того сліду від нього не лишиться. Тож нащо Ользі було давати мені надію, чому вона… наче полюбила мене? Все ж, я так і не зрозумів, Андрію, що таке любов. Я не знаю, що це». Таким же чином в його думках зникло колишнє уявлення про Фрідріха Ніцше. Іван став згадувати знані ним відомості з його біографії, процитовані в одній книжці: «під кінець життя він став божевільним. Можна подумати, що так його покарав Бог, але сучасне суспільство відмовиться від цієї гіпотези, бо має його за Месію, головним критиком якого став сам Господь. Якщо ж Ніцше хотів, щоб ми ставали надлюдьми, то в теперішній вік ми точно не ідеальні. Все тому, що людина непостійна, мінлива! Ось, здавалось, що ми, раціоналісти, владні власному розуму, опираємось на відоме судження Декарта (cogito ergo sum), владарюємо власними переконаннями та загалом вдосконалюємось. Але в той же час наші певності непостійні, бо пов’язані з позасвідомим (по Фрейду). Так от, сьогодні, будучи раціоналістами, вже завтра ми впадаємо в сексуальний екстаз, і на заміну раціоналізму, хоч і тимчасово (і в багато непристойній формі) віддаємо перевагу гедонізму. Із цього також виходить, що істина, якби закладена філософами, є такою ж непевною, бо в будь-який час аргументується, в залежності від настрою людини». Замислившись ще глибше, Іван Родіонович дійшов до думки, що за всі ці роки, в яких він перебував у захопленні Ніцше, насправді йому нічого з того, про що він писав, не вдалося виконати. Більш того, до надлюдини ніхто не дійшов, і навряд чи колись хтось дійде. Надлюдина виходить за власні межі сприйняття світу, але й надалі вона не бачить для себе обмежень і до кінця існування не віддається безпутним насолодам, а продовжує розвиватись. А що, як її спіткає те, що спіткало Івана – розчарування, біль, врешті-решт жага до крові? Хіба це личитиме філософії Ніцше? А до кого ж вона стане звертатись, коли навколо одні дурні і такі ж вбивці, що раптово назвали себе надлюдиною? Що тоді? Чи не звернутись в такому випадку до померлого Бога?

         Іван Родіонович поволі став підійматись. Йому в голову прийшла думка, що він цієї же миті повинен побачитись із батьком. Вже не чуючи стогонів за стіною, Іван ще зазирнув до іншої спальні – там, лежачи «валетом», хропіли Максим із Анастасією, напевно вщерть п’яні.