Читати книгу - "Гра престолів"

Арія відчула, як на очі їй накочуються сльози. Затамувавши подих, вона дослухалася. Почулися звуки бійки, крики, зойки, брязкіт металу — вони линули з вікон Вежі правиці.

Арія не могла повернутися. Батько...

Арія заплющила очі. Якусь мить вона боялася поворухнутися. Вони повбивали Джорі, Віла й Г’юарда, і того гвардійця на сходах, хто там він такий. Можуть убити і батька, і її, якщо впіймають.

— Страх ранить глибше за меч,— промовила вона вголос, але годі було вдавати з себе водяну танцівницю: Сиріо був справжнім водяним танцюристом, але білий лицар, напевно, убив його, а вона ж бо просто маленька дівчинка з дерев’яною паличкою, самотня й налякана.

Вона, звиваючись, виповзла у двір і, сторожко роззирнувшись, звелася на ноги. Замок, здається, знелюднів. Але ж Червона фортеця ніколи не буває безлюдною! Мабуть, усі люди ховаються вдома, забарикадувавши двері. Арія тоскно поглянула на вікна своєї спальні, а тоді рушила геть від Вежі правиці, тримаючись ближче до стіни й прослизаючи з тіні в тінь. Вона вдавала, що ганяється за котами... хіба що зараз сама була кицькою, і якщо її піймають, то уб’ють.

Рухаючись між будівель і перелазячи через стіни, спиною — де можливо — притискаючись до мурів, щоб ніхто не зміг заскочити її зненацька, Арія майже без пригод дісталася стайні. Коли вона збиралася перетнути внутрішній двір, повз неї пробігла дюжина золотих плащів у кольчугах і кірасах, та оскільки вона не мала певності, на чиєму вони боці, то просто глибше сховалася в тінь і чекала, поки вони пройдуть.

Галлен, який служив стайничим у Вічнозимі, скільки Арія себе пам’ятала, лежав на землі біля дверей у стайню. Йому завдали стільки ударів мечем, що здавалося, наче його сорочка розцвіла черленими квітами. Арія була певна, що він мертвий, та коли підкралася ближче, він раптом розплющив очі.

— Аріє-під-ногами,— прошепотів він.— Біжи... попередь свого... свого лорда-батька...

У нього в роті зашумувала червона слина. Знову заплющивши очі, стайничий більше не вимовив ані слова.

В стайні тіл було більше: грум, з яким вона гралася, і ще троє батькових гвардійців. Біля дверей стояв покинутий фургон, навантажений ящиками та скринями. Мабуть, убиті саме вантажили його, щоб відіслати в док, коли на них напали. Арія підкралася ближче. Одним з убитих був Дезмонд, який показував їй свого меча й обіцяв захищати батька. Він лежав горічерева, сліпо витріщаючись на стелю, а на очах у нього повзали мухи. Поряд з ним лежав чоловік у червоному плащі й шоломі з гербом Ланістерів. Однак тільки один. «Кожен північанин вартий десятка цих південних мечників»,— сказав якось Дезмонд.

— Брехун! — вигукнула Арія, зненацька люто буцнувши ногою його тіло.

У стійлах хвилювалися тварини, іржали й пирхали на запах крові. Арія мала один план: осідлати коня й утекти геть з міста. Досить просто триматися королівського гостинцю, і він виведе її до Вічнозиму. Вона зняла зі стіни вуздечку та збрую.

Коли вона проходила повз фургон, її око зачепилося за упалу скриню. Або скинули під час бійки, або сама гримнулася, коли вантажили. Дерево тріснуло, віко відкинулося, і весь уміст випав на землю. Арія впізнала шовки, атласи й оксамити, що їх ніколи не вбирала. Мабуть, на королівському гостинці їй знадобляться теплі речі... й окрім того...

Арія стала навколішки поміж розсипаного одягу. Знайшла цупкий вовняний плащ, оксамитову спідницю, шовкову сорочку, якусь білизну, і сукню, яку для неї вигаптувала мама, і срібний дитячий браслет, який можна продати. Відкинувши геть поламане віко, вона полізла в скриню в пошуках Голки. Арія сховала її на самому дні, попід усіма речами, але ж усе переплуталося, коли скриня впала. На якусь мить Арія злякалася, що хтось знайшов її меч і вкрав. І тут пальці намацали під шовковою сукнею твердий метал.

— Ось вона,— зовсім близько просичав якийсь голос.

Здригнувшись, Арія рвучко розвернулася. Позаду неї, посміхаючись, стояв конюший, з-під коротенької брудної шкірянки стирчала засмальцьована біла сорочка. Чоботи в нього були всі в кінському гною, а в руці він тримав вила.

— Ти хто? — запитала Арія.

— Вона не знає мене,— озвався той,— але я знаю її, так-так. Дівчинка з вовчицею.

— Допоможи мені осідлати коня,— попросила Арія, потягнувшись у скриню по Голку.— Мій батько — правиця короля, він винагородить тебе.

— Батько мертвий,— сказав хлопець. І почовгав до неї.— Мене винагородить королева. Іди сюди, дівчинко.

— Не підходь!

Пальці її стисли руків’я Голки.

— Я сказав, іди сюди,— він щосили ухопив її за руку.

Вмент усе, чого вчив її Сиріо Форел, вивітрилося в неї з голови. В цю мить наглого переляку Арія змогла пригадати єдиний урок, який дав їй Джон,— найперший свій урок.

І штрикнула гострим кінцем, з шаленою, істеричною силою спрямовуючи клинок угору.

Прохромивши шкіряну курточку й білу шкіру в хлопця на животі, Голка вистромилася з другого боку між лопаток. Впустивши вила, хлопець зронив якийсь тихий звук — щось середнє між зойком і зітханням. Долоні його стисли клинок.

— О боги,— застогнав він, а нижня сорочка почала швидко червоніти.— Витягни його.

Коли Арія витягнула, хлопець помер.

Коні голосно іржали. Арія стояла над тілом, непорушна й налякана перед обличчям смерті. Коли хлопець рухнув на землю, з рота в нього хляпнула кров, а ще більше крові натекло з дірки в нього у животі — попід тілом зібралася ціла калюжа. Ухопившись за лезо, хлопець порізав собі долоні. Арія повільно позадкувала, стискаючи в руці закривавлену Голку. Їй слід вибратися звідси, кудись подалі, геть від звинувачення у хлопцевих очах.

Знову підхопивши вуздечку та збрую, вона кинулася до своєї кобилиці, але, вже закидаючи сідло на круп, знагла з жахом усвідомила, що брама замку буде зачинена. Швидше за все, навіть потерна буде під вартою. Можливо, вартові й не упізнають Арію. Якщо подумають, що вона хлопець, може, й випустять... ні, в них наказ не випускати нікого, незалежно від того, впізнають вони її чи ні.

Але з замку є ще один вихід...

Сідло висковзнуло в Арії з пальців і з важким стуком упало на землю, здійнявши хмарку куряви. Чи зможе вона знову знайти підземелля з чудовиськами? Вона не була певна, але розуміла, що має спробувати.

Вона повернулася до своїх речей і накинула на себе плащ, сховавши Голку в його брижах. Решту речей скрутила у вузол. З вузлом під пахвою вона прокралася в дальній кінець стайні. Відімкнувши клямку, схвильовано визирнула надвір. Удалині дзвеніли мечі, а на