Читати книгу - "Віннету І"

Його перервав голосний вигук. Я, на жаль, не зрозумів слів, але інтонація була такою ж, з якою у нас кричать услід втікачеві — «Тримайте його! Схопіть його!», — а після цього вигукнули ім’я Віннету.

— Бачиш, де вони? — потішився Сем. — Там, де Віннету, там і Вбивча Рука. Вони вже тут… вони тут!

Крики в пуебло стали гучнішими, і я почув, як із усіх кінців селища збігалися індіанці. Вони побачили Віннету, але не змогли його схопити. Це перекреслило всі мої плани. Я побачив, як юний воїн, а також вартовий випросталися і подивилися на протилежний берег. Тоді кайова застрибнув у своє каное і наказав охоронцям:

— Не випускайте зброю з рук і стріляйте у кожного, хто тільки з’явиться тут, аби визволити його!

І повеслував до берега.

Я хотів би визволити Гоукенса ще того ж дня, якби міг це зробити. Але це було неможливо. Тому я вирішив змінити тактику. Кайова, який щойно розмовляв із Семом, на початку розмови згадував свого батька, Танґуа. Отже, це був син вождя, а саме Піда — найстарший і улюблений син. Якщо я матиму його в своїх руках, то легко виміняю на Сема. Ця ідея була дуже небезпечною, але в той момент я не мав часу розмірковувати про це. Треба було постаратися непомітно захопити хлопця.

Одного погляду мені вистачило, щоби зрозуміти, що ситуація сприятлива. Віннету втікав угору по ріці на схід, тоді ж як наш табір був розташований значно південніше на острові північної притоки. Це було розумно, бо так він дезорієнтовував переслідувачів. З того боку, де відбувалася гонитва, долинали крики червоношкірих, і туди ж дивилися охоронці: вони повернулися до мене спинами, а більше на острові нікого не було.

У цю мить син вождя вже доплив на своєму каное до берега, де збирався прив’язати човна і побігти геть. Він було зігнувся, і тут я випірнув біля нього. Одного удару кулаком було достатньо, щоби знерухомити його. Тоді я кинув його у човен, сам заскочив у нього і повеслував геть. Я мусив плисти проти течії і близько від берега. Але ця ризикована операція виявилася вдалою. У селі не було жодної людини, яка могла б зауважити мене. А охоронці все ще дивилися у протилежному напрямку.

Я доклав усіх зусиль, аби якомога швидше відплисти подалі від села. А потім, коли світло від вогнищ уже не досягало до мене, я пристав до берега, де й поклав непритомного хлопця у траву і забрав у нього зброю. Потім відрізав шворку, якою припинали каное, і зв’язав нею полоненого, а човна відіпхнув ногою у воду, щоби він не видав мене. Міцно прив’язавши руки Піди до його тіла, я взяв його на плечі й поніс до нашого табору.

Це була нелегка робота, і не тому, що хлопець був занадто важким для мене, а насамперед через те, що він затято борсався, коли отямився.

— Хто ти такий? — врешті люто запитав він. — Ти, клятий блідолиций, якого мій батько Танґуа впіймає і вб’є вже завтра!

— Твій батько мене не впіймає, бо він не може ходити, — відповів я.

— Але в нього є багато воїнів, яких він відрядить по мене.

— Я сміюся з ваших воїнів. Кожного з них може спіткати така ж доля, як і твого батька, коли він наважився битися зі мною.

— Уфф! То ти бився з ним? Де?

— Там, де він упав на землю, коли отримав кулі в обидва коліна.

— Уфф! Уфф! То ти і є Вбивча Рука? — перелякано запитав Піда.

— Ти ще питаєш? Я ж поклав тебе на землю одним ударом. Хто ще, крім Віннету і Вбивчої Руки, наважиться посеред ворожого селища викрасти сина вождя!

— Уфф! Я помру, але ви не почуєте жодного звуку болю від мене.

— Ми не збираємося вбивати тебе. Ми не вбивці. Ми відпустимо тебе, коли твій батько віддасть нам обох блідолицих, які є у вашому селищі.

— Сантера і Гоукенса?

— Так.

— Він видасть їх, бо син дорожчий для нього, ніж десять Гоукенсів, а Сантера він узагалі не цінує.

І з того моменту він більше не борсався. Передбачення Віннету здійснилося. Почався дощ, і то такий сильний, що я навіть не міг знайти того місця на березі, навпроти якого стояв наш табір. Тож я сів під деревом, аби дочекатися там кінця дощу або ж світанку.

Дощ і ранок довго випробовували моє терпіння. Перший ніяк не хотів припинитися, а другий — настати. Тішило тільки те, що я не міг уже стати мокрішим, аніж був. Але мені було так холодно, що час від часу доводилося вставати і робити кілька гімнастичних вправ, аби зігрітися. Мене трохи непокоїв стан юного сина вождя, якому доводилося лежати непорушно, але він був значно загартованішим, ніж я.

Врешті обидва мої бажання здійснилися одночасно: дощ припинився і небо почало сіріти. І хоча довкола лежав густий важкий туман, я знайшов потрібне мені місце на березі. Потім голосно крикнув: «Гей!».

— Гей! — відразу ж відповів голос Віннету. — Мій брат Чарлі?

— У мене полонений…