Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

почав пхикати, обводячи кімнату жалібним поглядом й молячи про свободу, та Айзек лише глянув на нього втомленими очима.

О сьомій від розбухлих од спеки дверей долинуло шарудіння, відразу ж чутне на тлі вуличного шуму Крука. Айзек вхопився за кременівку й на мигах велів Яґареку мовчати.

Це прийшла Дерхан, змучена й дуже брудна, обличчя — в пилюзі й кіптяві. Затримавши подих, вона пройшла в кімнату й зачинила за собою двері, а потім важко сперлася на них та зі схлипом видихнула. Підійшла ближче, потисла руку Айзекові, Яґарекові, стиха привіталася.

— Підозрюю, за цим місцем хтось наглядає, — стривожено промовила Дерхан. — Стоїть під тентом тютюнової крамниці, на ньому зелений плащ. Обличчя не розгледіла.

Айзек з Яґареком напружилися. Ґаруда ковзнув до вікна й припав зірким пташиним оком до дірки в рамі. Мовчки просканував протилежну вулицю.

— Там нікого немає, — промовив він спокійно.

Дерхан підійшла ближче й зазирнула в отвір.

— Може, він просто там стояв, — сказала вона. — Та двома-трьома поверхами вище мені було би спокійніше, якщо раптом почуємо, що хтось зайшов.

Іти стало набагато легше. Тепер Айзек міг вести заплаканого Андрея на мушці й не боятися, що їх помітять. Вони ступали вгору сходами, й на чорній обвугленій поверхні лишалися їхні сліди.

На горішньому поверсі у вікнинах не було ні скла, ні дерева, і звідти добре проглядалися вузькі смужки шиферу вокзального моноліту. Вони чекали, а небо тим часом наливалося чорним. У підсліпуватому жовтому бликанні ліхтарів Яґарек зіскочив з вікна й легенько приземлився на порослу мохом стіну. Пройшов півметра до гребеня дахів, що приєднували жменьку будівель до Правої лінії та Вокзалу на вулиці Відчаю. Двірець вищився на заході, поцяткований де-не-де ляпками світла, немов земне сузір’я.

Яґарек мрів десь на тлі небосхилу. Обзирав панораму з коминів і похилого шиферу. За ним ніхто не стежив. Він повернувся в бік вікна й махнув іншим, щоб ішли за ним.

Андрей був старий і незграбний, йому було складно ходити всіма вузькими містками, по яких вони його тягали. Він не міг, де потрібно, перескакувати півтораметрові проміжки між будинками. Айзек із Дерхан допомагали, один легенько, проте наполегливо притримував за руку, доки інший направляв дуло кременівки в голову старого.

Вони розв’язали бранцеві руки й ноги, аби той міг іти й лізти, та кляп залишили, щоби заглушити схлипування і плач.

Андрей спотикався, розгублений і жалюгідний, немов душа на шляху в пекло, що з кожним нестерпним кроком наближалася до неминучого кінця.

Четвірка рухалась уздовж дахів навпроти Правої лінії. Повз них в обидва боки пролітали потяги, ревучи й бухикаючи в скупому світлі попелястим димом. Люди повільно простували вперед, до вокзалу.

Скоро місцевість почала змінюватися. Пологий шифер поступився нарослому громаддю будівель. Довелося попрацювати руками, бігти крихітними бетонними путівцями між будинками, лізти навкарачки крізь величезні пробоїни та дертися по драбинах між присадкуватих башт. Цегла гуділа від роботи схованих усередині споруд механізмів. Дах вокзалу тепер був не попереду, а вгорі. Четвірка проминула якусь туманну межу, де закінчувалися терасовані вулиці й починалося підніжжя вокзалу.

Вони старалися не лазити, а огинати цегляні виступи, схожі на настовбурчені зуби, й пробиратися випадковими проходами. Айзек нервував, гарячково озирався. За низькою лінією дахів і коминів праворуч від них не було видно тротуару внизу.

— Дуже обережно й тихо, — прошепотів він. — Можуть трапитися вартові.

З північного сходу до них наближався плавкий вигин вулиці на тлі крислатого силуету вокзалу. Айзек тицьнув рукою в темряву.

— Он вона, — прошепотів. — Вулиця Відчаю.

Він обвів рукою її довжину. Трохи віддалік вулицю перетинала Цефалічна дорога, по якій вони прийшли.

— Перехрестя, — прошепотів Айзек. — Там зустрічаємося. Яґу... сходиш глянути?

Ґаруда побіг до зворотного боку високої будівлі за декілька метрів від них. Побитий іржею водостічний жолоб майже прямовисною драбиною спускався до землі.

Айзек із Дерхан повільно посунули вперед, м’яко підштовхуючи Андрея пістолями. Підійшовши до перетину двох вулиць, вони важко опустилися на дах і стали чекати.

Айзек глянув на небо, де лиш високе хмаровиння могло піймати проміння сонця. Він опустив очі на Андрея й зустрів благальний погляд, що спотворив риси старого чоловіка. Місто довкола повнилося нічними звуками.

— Жахіття ще не почалися, — пробурмотів Айзек. — Він поглянув на Дерхан і простягнув руку, наче перевіряв, чи йде дощ. — Нічого не відчуваю. Певно, ще не вилетіли.

— Може, рани зализують, — промовила та безрадісно. — Може, взагалі не прилетять і все це, — очі на мить затрималися на Андреї, — намарне.

— Прилетять, — сказав Айзек. — Обіцяю.

Він не хотів думати, що щось може піти не так. Не хотів навіть припускати.

Якусь мить помовчали. Айзек із Дерхан одночасно піймали себе на тому, що обидва спостерігають за Андреєм. Той повільно дихав, очі бігали туди й сюди, страх перетворився на паралізуюче тло. «Можна було б витягнути кляп, — подумав Айзек, — і він не кричатиме... але почне говорити...» Кляп лишився на місці.

Поряд почулося шкряботіння. Айзек і Дерхан спокійно підняли пістолі. З-за стіни вигулькнула перната голова Яґарека, й вони опустили зброю. Ґаруда підтягнувся, тримаючись руками за тріснутий виступ даху. На плечі висів дебелий моток кабеля.

Він підходив до них, хитаючись, і Айзек встав підтримати ґаруду, щоб той не впав.

— Є?! — зашипів чоловік. — Нас чекають?

— Вони почали сердитися, — промовив Яґарек. — Вилізли з каналізації ще годину чи більше тому, боялися, що нас зловили чи повбивали. Це останній відрізок дроту.

Він кинув моток собі під ноги. Кабель виявився тоншим від більшості інших секцій та покритий тонким шаром гуми. На підлозі тугими спіралями його скрутилося метрів зо двадцять.

Айзек став навколішки, щоб роздивитися ближче. Дерхан, не відводячи дуло пістоля від зіщуленого Андрея, прискалила око.

— Під’єднаний? — запитала. — Працює?

— Не знаю, — видихнув Айзек. — І не дізнаюся, доки не з’єднаю ланцюг.

Він підняв кабель і кинув собі на плечі.

— Не такий довгий, як я сподівався, — продовжив Айзек. — Так до центру вокзалу ми геть не наблизимося.

Чоловік озирнувся довкола й стис губи. «Це не важливо, — подумав він. — Вокзал — просто привід бути подалі від звалища й Ради, поки тебе... не зрадили». Однак Айзек піймав себе на думці, що все ж хотів би розміститися в самому серці будівлі, так ніби в її цегляних стінах ховалася якась непереборна