Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Так. Бо тікати нікуди... — похмуро відказав Сміт та замовк. — Навкруги суцільний червоний пісок... — прошепотів дуже сумно.

— Це я вже зрозуміла, що вибір за Стіною невеликий... — видихнула, тяжко зітхнувши. — Особливо для мешканців Колонії.

Молодий чоловік здригнувся, і спливла хвилина, перш ніж він тихо мовив:

— Твій ключ... Це я дав його Луті.

Машинально доторкнулася рукою до шиї, де весь час висів ключ від таємних дверей, але на місці його не було. Холодок страху пробіг по спині.

«От срань! Коли вони зняли його з мене? Як я пропустила цей момент? «Міс Піґґі» пошматує мене за все це... От дідько!» 
 

А молодий чоловік по інший бік решітки продовжував свою сповідь:

— Ми зустрічались таємно, — його голос, пронизаний тривогою, линув крізь решітку, як вітерець, що несе з собою таємницю інших світів. — Не знаю, як так вийшло й коли це почалося... але Лута була моїм світлом в цій царині мороку, — він проковтнув, його пальці обхоплювали ґрати, наче вони були останнім зв'язком з минулим. — Вона була моїм промінцем надії. Яскрава, сильна, відважна. Нічого не боялась... — Сміт зітхнув, його голос перетворився на стогін: — О,  моя хоробра дівчинка... — Його очі заблищали, ніби він знову бачив її обличчя перед собою. —  Ми хотіли бути разом, планували втекти звідси... Але... — затнувся, ніби слова в’язнули в горлі, та опустив голову. — Втекти звідси неможливо. І я досі не знаю, що з нею... Чи жива вона...

— Тобто? — запитала здивовано я, відчуваючи, як напруга росте всередині мене.

Сміт підняв на мене смутний погляд — суцільна туга та біль.

— Після її щеплення... Ми планували втечу одразу після її щеплення... Але... —  відчувалося, що ці слова вібрують у його серці, віддають диким болем та розливаються на друзки. Він замовк, зробив два глибокі подихи, а потім промовив більш спокійним тоном: — Пізніше я дізнався, що Лута була вагітна... — на останньому слові його голос все-таки зірвався. Хлопець знову глибоко вдихнув, все ще тримаючись обома руками за ґрати. — Перед щепленням всіх обстежують... а затим її одразу забрали, навіть не дали нам попрощатися... — здавалось, він вичавлює все це з великим примусом. — Не знаю, чи жива моя кохана... А дитина... — замовк, втупившись в підлогу. Потім по павзі безбарвним тоном сказав: — І ще я досі не знав, куди подівся ключ... — раптом звів очі сповнені відчаю на мене. — Отже вона встигла передати його тобі. Навіщо — знаєш?

Я розгублено похитала головою.

— Не знала, що вона була вагітна... — нервово проковтнула, виймаючи руки з-під голови. — Пригадую, що моя сусідка по кімнаті майже весь час йшла кудись після Відбою, і поверталася майже перед Підйомом. Звісно, я бачила, що вона втомлена, що виснажена цими нічними вилазками, але... ми не були близькими подругами, ні. Ніколи. Хоча, напевно, ми влаштовували одна одну — я не лізла в її справи, не задавала зайвих питань, а вона — не лізла в мої справи, — я звелася на ліктях. — Одного разу вона передала мені ключ, взявши з мене обіцянку, що я нікому не розповім про нього, і буду використовувати тільки у разі необхідності. Я так і робила весь цей час, поки...

— Поки синок володаря Колонії не запаморочив тобі мозки, чи не так? — тон Сміта різко змінився — став уїдливим, а його слова вразили мене, вкололи в серце.

Вирішила нічого не відповідати на це, хоча вже за мить запитала про інше:

— Ви часом не знаєте, чи з ним все добре? Ред був поранений...

— Вважаєш, йому дадуть померти? — відказав Охоронець, і моє серце заболіло від безпорадності. — За таких як цей хлопчина з блакитною кров'ю можна не переживати... Ріко. Повір. Бо з ними завжди все в порядку. Вони подбають про себе та одне про одного.

Перевела погляд на ліхтарик, який продовжував випромінювати розсіяне блакитне світло крізь решітку...  Мені чомусь не хотілося більше розмовляти, бо слова Сміта ранили мене... У самісіньке серце. Повернулась до стіни, відчуваючи, як на очах виступають сльози.

«Хай там як... але Ред не такий поганий яким його намагаються, зробити... його батько, цей Охоронець... Яким Ред намагається зробити сам себе...» 

Я відчувала суперечливість. Не хотілось його виправдовувати, бо так, він робив погані речі, але... Я не знала сама, як би поступила на його місці.

«Заслужити любов батька... Напевно, це було для Реда дуже важливо... ДУЖЕ. ВАЖЛИВО. Тому...»

Я розуміла, що батьківська любов може бути потужною силою. Іноді ця мета може засліпити розум, призвести до неправильних вчинків, смутити йти по головах. Але...

«Я колись читала, що кривдник спершу повинен признати що він кривдник, визнати свою провину... щоб йому було можна допомогти змінитися. А Ред визнав свою провину? Так. ВІН. ВИЗНАВ. СВОЮ. ПРОВИНУ! Зізнався у скоєному. Отже він шкодує...»

Тому я вірила в можливість зміни. Якщо Ред визнав свою провину, то це могло бути першим кроком до його перетворення, його змін. Його змін на краще.

Перед тим як остаточно поринути у царство Морфея, до мене прийшла ще одна думка:

«Я знаю, що ми з Редом несемо спільний тягар... Що наші шляхи йдуть пліч-о-пліч... Що моя доля пов'язана з його долею... І зараз я не можу відштовхувати тих, хто теж намагається розгадати таємниці, які просто рояться навколо нас. Я мушу довіряти Реду. Так, це складно, але якщо не йому, то кому?»

 

***
 

Ранок настав дуже швидко, немов вітер, що розірвав туман і відкрив переді мною сіру безмежність.

Відчувши, що за мною хтось спостерігає, я перевела погляд на решітку. Там був Сміт, його блакитно-сірі очі випромінювали співчуття та тугу. Неприємний холодок пробігся по спині. Відчувала, що цей погляд не несе нічого приємного.

— Лялю, боюсь в мене погані новини, — промовив обережно Охоронець, в його тоні теж відчувались дивні вібрації співчуття та туги. — Тебе признали винною у порушенні правил Колонії та назначили Вище Покарання. По тебе прийдуть о восьмій.