Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Відчуття було таке, наче навколо рухнув світ й прим’яв мене своїми уламками. Відчуваючи, як страх починає паралізувати волю, я напружилася й зі всієї сили стисла кулаки.

«Нарешті вона знайшла спосіб помститися мені…»

Минуло кілька секунд перше, ніж я змогла вичавити з себе:

— На інше я й не розраховувала. Начальник Колонії Оверсі дуже «любить» мене.

Хвилини тяглися дуже повільно. Сміт запропонував мені води та хліба, але я відмовилась, бо ще пам'ятала наступні рази.

«Краще нічого не їсти, бо шлунок не каже потім мені за це "спасибі".»

Через деякий час почувся віддалений скрегіт дверей, а потім гучні кроки, які луною проносились по приміщенню.

Наглядачів було декілька. Їхні силуети виглядали як тіні, що виходять із забутого кошмару. Вони мовчки одягли на мене наручники й  провели  крок за кроком, через коридори, де сирі стіни вкриті іржею та пліснявою викликали моторошні відчуття.

Коли мене вивели на вулицю, то сонце після Карцеру здалося занадто яскравим, і я сіпнулась, намагаючись прикрити очі руками. Один з Охоронців штовхнув мене,  мовивши металевим тоном:

— Хутчіш рухайся! Начальниця Колонії чекати не любить, — і його слова завібрували в повітрі, ніби злісні комарі, що жадають крові. Здалося, ніби вони впиваються в мою шкіру, залишаючи сліди невидимих укусів.

Очі потроху звикли до яскравого сонця, і я змогла побачити, що на вулиці пусто. Вузькі вулички, вкриті пилом, інструменти залишені без нагляду, і вітер, що грається зі сміттям... Люди, які звичайно ходили цими вулицями, тепер зникли. Ні Дорослих, ні Учнів... Ні душі.

«Гм. Сьогодні п'ятниця... Приблизно восьма ранку... Де всі? Можливо, Учні вже на заняттях… А Дорослі де?» — це питання вибухнуло в моїй голові, як вогонь, що розпалює відчай. — «Де всі мешканці Колонії? Чому нікого немає? І куди мене тягнуть зараз ці Наглядачі по спекотній вулиці?»

Ми не зупинялись, рухались вперед, пройшли повз Навчальні класи.

«Дідько, та куди ми йдемо? Інші рази Вище Покарання відбувалося в Багатокутнику... Подалі від очей мешканців Колонії? Цього разу що — щось змінилося?»

Відчувала, як пісок під ногами втрачає стійкість, а мій власний розум втрачає контроль. Ні, я більше не боялась. Бо вже немає чого боятися, коли втратила майже все. Але чи втратила я все?

...І тоді ми повернули до Стройового Плацу. І тоді я зрозуміла, що всі мешканці Колонії тут.

 

***
 

На Стройовому Плацу перед трибуною, на якій завжди розташовувалась «міс Піґґі» з іншими Дорослими, спорудили дві металеві платформи з гумовим покриттям, одна навпроти другої. Вони були заввишки десь 1,5 метри, широкі, міцні. На обох платформах височіли два великі металеві стовпи. Це видовище вселяло страх та сум у серце. Від емоцій звело живіт і знудило, плюс ще майже безсонна ніч давала про себе знати. Я напружено проковтнула.

«Добре… Це відбудиться тут… Вона хоче влаштувати виставу. Але чому платформи дві? Що за чортівня?»

Наглядачі підвели мене до лівої платформи й, штовхаючи та штирхаючи, «допомогли піднятися» масивними сходами. Затим звільнили від наручників, але я ледь встигла розім’яти руки, як вони одночасно на обидві мої руки накинули спеціальні еластичні ремені, які висунулись з металевих стовпів та затягнулись на моїх зап'ястях. Потім таким же чином Дорослі прив'язали мої ноги. Один з Наглядачів щось натиснув на стовпі, почувся неприємний свист, ремені рвучко втягнулись у спеціальні отвори, а мої руки та ноги роз'їхалися в різні боки... Таким чином мене розп'яло посеред майдану, під спекотним сонцем, перед всіма мешканцями Колонії.

Всередині все вирувало. До відчуття цілковитого дискомфорту додалось роздратування. Перевела очі на натовп. Беземоційні обличчя, жодного руху чи вигуку. Холодне мовчання. Їхні очі, ніби вікна до пустоти, не виражали жодної емоції. Ні гніву, ні смутку, ні радості. Їхні душі, як висохлі кущі, не відгукнулися на жоден звук. Ніби їм взагалі було байдуже.

«Хоча, думаю, їм дійсно байдуже. Бо я для них хто? Злочинниця, що порушила порядком. Репутація у мене й без того не дуже, а тепер...»

Мовчання навколо було холодним, як вітер, що віє з пустелі. Хоча, напевно, й вітер не зміг би розігнати цю безжальну тишу. Люди стояли, як каміння, зігріті сонцем, але ніби не відчували його тепла. Їхні душі були відірвані від світу, від реальності, від самих себе. Бездушне стадо.

Я ковзнула поглядом на трибуну, де зазвичай сиділа «міс Піґґі», але її місце було порожнім. Інші Дорослі перешіптувались, обмінювались поглядами, які були так само безжальні, як і їхні обличчя. Відчувала, як вони спостерігають за мною, за злочинкою, що порушила закони їх «ідеального» Всесвіту. Зграя падальників.

Але найжахливіше було те, що серед них була Кристаль, яка жодного разу не глянула на мене. Жодного разу. Її очі, колись такі теплі та віддані, зараз були холодні. А Тренер Ферлес, який завжди вірив у мене, підтримував, тепер просто відвернувся. Відчула жахливу тугу в серці, здавалось, що тепер я справді сама... В цьому безжальному світі, де емоції вже давно відірвалися від людських сердець, я залишилася самотньою.

Ковзнула поглядом на другу платформу навпроти, відчула, як серце забилось від тривоги.

«Навіщо друга платформа? Невже «міс Піґґі» вирішила влаштувати своє божевільне шоу на цих платформах? Вона що — вирішила покарати разом зі мною й Тіса? Це не чесно! Вона не повинна... Він не винен! Це все я! Це я! Бідний, бідний Тіс...»

Раптом натовпом пройшло якесь дивне хвилювання, і я побачила, що Наглядачі виводять на ділянку перед трибуною та поміж двома платформами одного за одним моїх друзів... Це був, звісно, найболючіший удар під дих мені від «міс Піґґі». Вона влучила точно в ціль. Вона знала, куди бити. Першим вели Тіса, у якого була розбита губа, за ним — Кейла із синцем під правим оком. Далі вели Бетті, з чорними кругами від туши навколо очей, затим Патріка — з розкуйовдженим волоссям, і Еббу — з червоними повіками, набряклими від сліз. Останнім вели Реда.