Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Галицької і Буковинської делегатур[498]. Треба підкреслити: формально в цей момент вони діяли в правовому полі, що існувало, — цісарський маніфест від 16 жовтня гарантував українцям право на самовизначення.

Декларація Української Національної Ради

Оприлюднена програмна декларація УНРади містила «основні правові і соціально-економічні засади молодої держави». Серед них — політична та економічна рівність усіх громадян, без огляду на національність, мову, конфесійну належність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного виборчого права, а також право представництва так званих «нацменшин» в уряді[499]. Обіцялися «справедлива земельна реформа», вибори до крайового парламенту тощо.

Деякі драматичні обставини ухвалення Декларації описав очевидець — галицький соціал-демократ Антін Чернецький (1887—1963 рр.). Він, зокрема, розповів про ключову роль, яку відіграв у процесі підготовки та ухвалення документа його «однопартієць», лідер наддніпрянських соціал-демократів Винниченко. За словами Чернецького, учасники зустрічі впродовж усієї ночі гарячково обговорювали засадничі ідеї декларації, яку наступного дня повинна була ухвалити УНРада. Більшість — усупереч позиції регіональних соціал-демократів — обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм у складі Австро-Угорщини. «Рішення УНРади від 18 жовтня було формальне, тимчасом до певної міри легалізоване маніфестом цісаря Карла з 16 жовтня, який перетворював Австрію на федерацію й закликав утворити з послів до державної ради національну раду кожної нації, яка в порозумінні з центральним урядом мала уладити дальші відносини в Австрії»[500], — пояснив інший безпосередній учасник події, відомий галицький політик, юрист радикал-демократ Іван Макух[501].

І. Макух (1872—1946 рр.). Суспільне надбання

Проголошення ЗУНР: необхідність, злочин чи дурість?

С. Баран (1879—1953 рр.). Суспільне надбання

Саме цю ідею наступного дня — 19 жовт­ня — Петрушевич та представник національно-демократичної партії, правник Степан Баран запропонували учасникам вищезгаданих представницьких зборів усієї Галичини, які зібралися в Народному домі.

Натомість представник соціал-демократів, профспілковий діяч Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант — злуку з «Наддніпрянською Україною», «але не з режимом П. Скоропадського».

«Те, що говорив Микола Ганкевич на зборах... — зауважив Макух, — про негайне проголошення об’єднання, не мало ніякої ясної програми дії, без якої така справа, як державне будівництво, взагалі неможлива»[502].

Це свідчення само по собі спростовує всі пізніші конструкції модерних українських фальсифікаторів щодо Листопадової революції як «закономірного результату і складової частини розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті ХХ ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 рр.». Дивує те, що таку позицію озвучив член Головної Української Ради у 1914—1917 рр., віце-президент Загальної Української Ради у Відні в 1915 р., людина, яка «скептично ставилася до перспектив українського національного руху в Наддніпрянській Україні, а зазбручанців вважала безнадійно зросійщеними». І взагалі Ганкевич «був переконаний, що галичанам варто орієнтуватися на спілку з польськими соціалістами, з якими значно легше домовитися стосовно самостійної України, ніж із наддніпрянцями, а тим паче з росіянами»[503].

Будинок Народного дому (тепер Кінопалац, вул. Театральна, 22). Суспільне надбання

М. Ганкевич (1869—1931 рр.). Суспільне надбання

Тим часом «зчинився в залі крик і протести, — пригадував Чернецький. — Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці <...>» — частина яких, пригадаймо, в той самий час активно готувалася до збройного виступу проти Української Держави.

Тим часом інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі. — Д. Я.), а не з Українською Державою. Ініціатором такого рішення виступив член Головної Української Ради та Бойової управи січових стрільців, адвокат, доктор права Володимир Старосольський, який, нагадаймо, підтримував «давні дружні зв’язки» з Винниченком. Пригадаємо: зв’язки були «дружніми» настільки, що Вин­ниченко, перебуваючи до революції 1917 р. на еміграції, нелегально приїжджав до Росії по паспорту Старосольського![504]

В. Старосольський (1878—1942 рр.). Суспільне надбання

Слід узяти до уваги, що Старосольський був знаковою постаттю галицького соціал-демократичного руху. Під час війни він активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю на чолі з австрійським ерцгерцогом у складі «двоєдиної» монархії. Він був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[505]. У цьому сенсі консервативний режим Скоропадського, що спирався на підтримку німецького війська, був двічі ворожим для соціал-демократа та австрійського підданого Старосольського.

Натомість негативне ставлення Петрушевича та його прихильників, зокрема Барана[506], «до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною» пояснювалося «тим, що в жовтні 1918 року існував ще режим Скоропадського... та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки». За Чернецьким, саме Винниченко відіграв ключову роль у процесі, адже «за декілька днів перед своєю смертю» 1951 р. письмово підтвердив, що саме він «дав галичанам вказівки проголосити злуку з УНР»[507].

Польська політична візія

Погляди польських політичних кіл — і то тих, які діяли на території імперії Габсбургів, і то тих, які діяли на території імперії Романових, були широко відомі, зрозумілі, послідовні і не змінювалися впродовж 135 років, тобто впродовж життя 4—5 поколінь.

Вихідний пункт, на якому базувалися погляди польських політичних кіл, був незаперечним історичним фактом: Польська Республіка була окупована Росією та Австро-Угорщиною, отже, йтися могло тільки про відновлення цієї держави в кордонах, які існували на момент окупації, тобто на 1772 р.

Ця позиція, безперечно, була правовою, консенсусною, послідовною, логічною, ясною та недвозначною. Така позиція в принципі не передбачала існування на якійсь частині окупованої Польської держави будь-якого іншого національного державного утворення — чи то українського, чи то єврейського, чи то німецького. Це стосувалося і Східної Галичини, яка перед окупацією була невід’ємною, інтегральною частиною Речі Посполитої.

Але, як це завжди буває в практичній політиці, різні люди бачили різні шляхи, які могли би привести їх до омріяної мети. Одна з таких концепцій передбачала, зокрема, відновлення автономії статусу Польського Королівства у складі Росії. Такий варіант прагнув реалізувати Польський Національний Комітет, створений у серпні 1917 р. в Женеві представниками Польської народно-демократичної партії. Лідер її — Роман Дмовський — радикальний націоналіст, пропагандист створення мононаціональної Польської держави.

Р. Дмовський (1864—1939 рр.). Суспільне надбання

Польський Національний Комітет навіть дістав був офіційне визнання з боку Антанти, оскільки його фундаментальна політична ідея не суперечила принципу «неподільності» одного з учасників коаліції переможців — Росії. Але практично таку концепцію реалізувати було неможливо з тієї простої причини, що російська політична думка «так і не доросла до визнання права польського народу на самостійне державницьке існування».

Крім того, «принцип самовизначення народів», підтримуваний «тодішньою (російською. — Д. Я.) пропагандою, суперечив засадам “єдиної і неподільної Росії”, якими керувався (Тимчасовий. — Д. Я.) уряд у політиці і практиці. <...> Незважаючи на проголошення незалежності Польщі, Тимчасовий уряд розраховував утримати майбутню польську державу у сфері власного впливу, не відмовляючись при цьому від претензій на гегемонію у Східній Європі»[508]. Повалення Тимчасового уряду, прихід до