Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 163 164 165 ... 207
Перейти на сторінку:
з Румунією. Згодом це було легітимізоване переможцями Першої світової.

Висновок автора

Констатуймо й інше: безумство проголошення незалежних національних українських державних утворень на землях Королівства Галичини та Лодомерії та Великого Герцогства Буковина мало наслідком жахливі десятилітні братовбивчі криваві конфлікти поміж різними групами населення. Рови, наповнені трупами та залиті кров’ю убієнних, замучених, закатованих, до сьогодні розділяють народи і держави, насамперед Україну та її найближчих західних сусідів — Польщу й Румунію — попри всі заходи політичних керівників та релігійних лідерів засипати рови поміж нашими державами і нашими народами.

Політична візія Української греко-католицької церкви

та митрополита Шептицького

Специфіку національного державотворення на землях західної частини сучасної України неможливо зрозуміти поза контекстом впливів Української греко-католицької церкви та її предстоятеля митрополита Андрея Шептицького і, самозрозуміло, впливів Римсько-католицької церкви та держави Ватикан[492].

Папа Римський, Святий Престол були не стільки сторонніми спостерігачами, скільки активними політичними суб’єктами, які обстоювали свої принципово важливі інтереси в регіоні, які вважали загрожуваними.

Офіційна позиція двох ключових відомств Апостольської столиці — Державного секретаріату (тобто «прем’єр-міністр» держави Ватикан) та Конгрегації для Східних церков («міністерства» у справах Східних католицьких церков) була сформульована так: «Відлучення цієї землі від Польщі і дефінітивна віддача Українській Народній Республіці були б не тільки політичною помилкою, але це дало б передусім смертельний удар католикам, що становлять там велику більшість. Український уряд, не знаючи ніякої міри в лібералізмі, але зрозумілому, і постепенно сповняючи свою програму, без сумніву незабаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей, якщо його урядування не скінчиться поворотом царату і схизматицької реакції. Католицька Церква, — читаємо в документі, — має приготовитись до суворого переслідування в Українській Республіці, яка, хоч формально противна большевизмові, в дійсності йде за його доктринами, або принаймні апробує, дозволяючи конфіскату приватної власности — в тому випадку Поляків-Католиків — і в такий спосіб викорінюючи католицькі елементи, яких виключними представниками є Поляки»[493].

Андрей Шептицький, митрополит Галицький та архієпископ Львівський (в миру Роман Марія Александер граф Шептицький, 1865—1944 рр.). Джерело: https://old.uinp.gov.ua

Якщо сказати прямо, Ватикан ніколи не бачив потреби, можливості, необхідності створення української держави на теренах Східної Галичини, так само як і не бачив необхідності створювати таку державу, наприклад, на Місяці.

Бенедикт XV (1854—1922 рр.), 258-й Папа Римський (1914—1922 рр.) Суспільне надбання

Ніколи не ставила таке питання і УГКЦ та, тим більше, її предстоятель. І це при тому, що саме УГКЦ і персонально Андрей Шептицький зробили колосальний, неоціненний до сьогодні внесок і у формування українського народу як такого, були і залишаються донині ядром формування та розвитку українського народу на територіях своєї юрисдикції.

Саме в цьому і полягає принципова відмінність між так званими «націотворчими процесами» на «підавстрійській» та «підросійській» українських територіях. У першому випадку цей процес мав виразно екклезіальний характер, у другому офіційна державна Російська церква робила все від неї залежне, аби викорінити у місцевого населення залишки національної свідомості. Наприклад, 1875 р. всі «уніати», які проживали на території Королівства Польського, були адміністративним порядком переведені на московське православ’я.

Політична візія Української Парламентарної Репрезентації

Позиція Української Парламентарної Репрезентації (далі — УПР, тобто депутати австро-угорського імперського парламенту, обрані від руського населення) в справі розбудови єдиної незалежної української держави, була цілком лоялістською щодо Дунайської монархії. Найбільш радикально налаштовані діячі говорили хіба про потенційну можливість створити коронний національний край на східногалицьких теренах.

Радикалізувалася ця візія лише наприкінці 1917 р., та й то поділялася далеко не всіма політичними провідниками тогочасного «українства». Наприклад, 19 грудня тогочасний голова УПР Євген Петрушевич озвучив у парламенті вимогу створити окремий коронний край у складі «двоєдиної» монархії у складі Галичини, Буковини та інших «українських» територій[494].

З огляду на принципову утопічність така ініціатива практичних наслідків не мала. Хіба сприяла подальшому погіршенню стосунків між українцями та поляками, які непохитно обстоювали правову позицію — відновлення Польської Республіки у кордонах 1772 р.

Авторитетний сучасний дослідник говорить із цього приводу цілком ясно: УПР устами свого на той момент лідера Костя Левицького ще 9 жовтня 1918 р. (тобто лише за 3 тижні до так званого «Листопадового зриву», а фактично — авантюрної спроби захопити владу в краї, до якої вдалися екстремістськи налаштовані галичани, військовослужбовці австрійської армії. — Д. Я.) «висловлювалася насамперед за перебудову Австрії на федеративних засадах і лише на випадок визнання Східної Галичини приналежністю до Польщі залишала за собою право вимагати з’єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщиною».

«Український політичний провід, — пише той самий фахівець, — до останніх днів існування Австро-Угорської монархії все ще покладав надії на легітимне розв’язання східногалицького питання й одержання санкції на створення західноукраїнської державності з рук віденських урядовців». Науковець справедливо наголошує на причинах такої «дивної», з точки зору сучасних фальсифікаторів нашої історії, поведінки: галицькі русини стали «жертвою» власної лояльності до Габсбурзького дому — в той час як інші національні групи встановлювали зв’язки з переможцями у війні, формували кістяк власних збройних сил та «тіньове» керівництво майбутніми національними державними утвореннями[495].

УПР обирає курс на війну з поляками

Радикальна антипольська позиція Петрушевича стала набувати ознак політичної реальності восени 1918 р., напередодні державницького ­краху Габсбурзької імперії.

Згідно з усталеною версією, представники українських політичних партій числом біля 500, в якійсь день перед 9 жовтня, під проводом найстаршого українського парламентарія, віце-президента австрійського парламенту, літератора та громадського діяча Юліяна Романчука ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидше ратифікувати Берестейський мир, відокремити українські землі від польських, забезпечити їхню національну автономію та політичне рівноправ’я, передати до складу «Наддніпрянської України» Холмщину і Підляшшя. На думку о. Нагаєвського, такі вимоги були реакцією на урядові плани забезпечити прихильність поляків в обмін на обіцянку прилучити Галичину і Холмщину до майбутньої Польщі, яка мала стати складовою частиною федерації з Австрією.

Президія УПР під проводом митрополита Андрея виступила з різким протестом проти цього плану. Власне, це був чи не перший публічний виступ першоієрарха УГКЦ з проблеми можливого переустрою двоєдиної монархії.

9 жовтня 1918 р. УПР загострила свою позицію, ухваливши заяву, головною думкою якої було: «наша дорога веде до Києва, а не до Варшави». 10 жовтня (за іншими даними — 12 жовтня), аби поставити імперську владу перед доконаним фактом, УПР ухвалила скликати 18 жовтня т. зв. «з’їзд мужів довір’я», на якому обговорити подальшу долю краю. На цій нараді був присутній і митрополит Андрей, який це рішення підписав[496].

Увечері 18 жовтня члени УПР, українські депутати галицького та буковинського соймів, єпископи УГКЦ, а також чільники політичних партій, проголосили створення «конституанти українських земель Австро-Угорщини» — Української Національної Ради.

Склад визначили в 56 осіб, на чолі поставили Петрушевича[497]. Ухвалили створити три так званих делегатури: Галицьку (керівник Левицький, осідок — Львів), Буковинську (Попович, Чернівці), Віденську (Петрушевич, Відень). Завдання останньої полягало в тому, щоби «стати не делегацією У. Н. Ради, але таки українським соймом і від перших днів, коли ми тут перейняли владу, підняти законодатну працю», добитися формальної передачі влади від уряду, опікуватися встановленням стосунків з іншими державами та керувати діяльністю

1 ... 163 164 165 ... 207
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"