Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Мелової пропозиції, особливо враховуючи те, що побудова ЗПС забирала два роки. Але інші впливи виявилися сильнішими. Гроші не знайшли, нову смугу не побудували. Та й навіть саме будівництво — незважаючи на постійні прохання Мела — ще не затвердили.

У багатьох проєктах Мел міг переконати комісію з питань аеропорту у своїй правоті. У випадку пропозиції щодо нової смуги він обробляв членів окремо та дістав обіцянки про підтримку, але пізніше вони обернулися на ніщо. Теоретично члени комісії були незалежні від політичного тиску; фактично ж вони завдячували своїми посадами мерові й самі брали активну участь у політичному житті. Якщо на мера тиснули з тим, щоб затримати випуск облігацій аеропорту через нові проєкти зі схожим фінансуванням, які мають більше шансів привернути голоси, тиск все одно просочувався. У випадку пропозиції щодо нової смуги, він не просто просочувався, а робив це успішно тричі. Раніше сьогодні Мел уже пригадував з іронією, що побудову триярусного громадського паркінгу для аеропорту — менш необхідну, але більш видиму справу — не затримали.

Коротко, прямими словами, які він дотепер притримував для особистих розмов, Мел описав ситуацію, включно з її політичними обертонами.

— Я б хотів використати всі ці слова як вашу цитату. — Голос Томлінсона ледве стримував захоплення репортера, який знає, що у нього в руках сенсація. — Можна?

Коли історія вийде друком, то накличе на Мела вагон проблем, і він це розумів; уже міг уявити собі обурені дзвінки з міської ради в понеділок зранку. Але хтось мусить це сказати. Громадськість повинна знати, наскільки ситуація серйозна.

— Без питань, — сказав Мел. — Здається, я в настрої, щоб мене цитували.

— Я так і подумав. — Репортер з цікавістю позирав на Мела. — Сподіваюся, вас це не образить, але ви сього­дні були в чудовій формі. І зараз, і з тим адвокатом та людьми з Медоувуда. Як у давні добрі часи. Вже давно не чув, щоб ви так говорили.

Мел не відривав погляду від руліжної доріжки попереду, очікував, щоби пропустити «ДіСі-8» компанії «Істерн», який саме повертав ліворуч. Але він міркував, чи й справді його поведінка за останні рік-два, відсутність колиш­нього запалу, була така очевидна, що й інші також помітили.

Біля нього, досить недалеко, щоб Мел усвідомлював її близькість і тепло, Таня м’яко промовила:

— Ми увесь час говоримо… про злітно-посадкові смуги, громадськість, Медоувуд, купу інших речей… А я от думаю про тих людей на борту Рейсу Два. Цікаво, як вони почу­ваються? Чи бояться?

— Та, звісно ж, бояться, — сказав Мел. — Якщо ще всі клепки не розгубили та розуміють, що взагалі діється. Я б також боявся.

Він пригадав власний страх, коли застряг у літаку ВМС, який тонув, тоді, давно. Ніби від цієї згадки, він відчув, як хвиля болю затопила травмоване місце на стопі. У всій тій веремії, що заповнила останню годину, він призвичаївся його ігнорувати, але, як завжди, з утомою та пере­напруженням, біль усе одно повертався. Мел міцно стиснув губи та сподівався, що скоро судома ослабне або й зовсім мине.

Він чекав чергового проміжку в наземному радіообміні.

Коли такий виник, Мел натиснув на кнопку мікрофона.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один». Ви маєте звіт, наскільки критично зазначений рейс потребує саме ЗПС три-нуль?

— «Машина-один», наскільки ми розуміємо, дуже критично. Це ви, містере Бейкерсфелд?

— Так, це я.

— Чекайте, сер. Нам надходить нова інформація.

Кермуючи до смуги три-нуль, Мел очікував. Те, що прозвучить далі, визначить, чи доведеться дотримуватися радикального плану дій, який він обмірковує.

— «Машина-один», я «Лінкольн-руління». Щойно отримали наступне повідомлення через Чиказький центр із зазначеного рейсу. Початок повідомлення: «Прямий маршрут до Лінкольна не підходить, якщо він закінчується ЗПС два-п’ять. Літак сильно навантажений, приземлятиметься дуже швидко…»

Трійця в машині напружено слухала повідомлення Вернона Демереста. На словах: «Якщо ви нас направите на два-п’ять, то матимете розбитий літак і загиблих ще до закінчення наступної години» — Мел почув, як Таня різко вхопила повітря, відчув, як вона здригнулася поруч.

Він уже збирався підтвердити, коли диспетчер руління повідомив знову:

— «Машина-один»… містере Бейкерсфелд, є ще додаткове повідомлення до попереднього, особисто для вас від вашого шваґра. Ви маєте доступ до телефону?

— Ні, — відказав Мел. — Зачитайте зараз, будь ласка.

— «Машина-один»… — Він відчув, що диспетчер вагається. — Там дуже особисті слова.

Диспетчер усвідомлював — як і Мел — що це слухатимуть багато вух по всьому аеропорту.

— Воно стосується ситуації?

— Так.

— Тоді зачитуйте.

— Так, сер. Початок повідомлення: «Ти сам винен у цій проблемі, мудак, бо не слухав мене щодо авіастрахування в аеропорту…»

Рот Мела стиснувся в тонку лінію, але він вислухав усе до кінця, а тоді ухильно підтвердив:

— Вас зрозумів, кінець зв’язку. — Він був певен, що Вернон насолоджувався, надсилаючи те повідомлення, ­наскільки взагалі чимсь можна було насолоджуватися на борту Рейсу Два, і буде ще більш задоволений, коли дізнається, як саме те повідомлення дісталося свого адресата.

Та додаткове повідомлення було зайвим. Мел уже прийняв рішення, взявши до уваги попереднє.

Зараз його машина мчала смугою три-нуль. Коло прожекторів і транспорту, які оточували нерухомий «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», вже з’являлося на видноті. Мел схвально відзначив, що смугу лише трішки вкривав сніг. Незважаючи на заблоковану частину, решту поверхні від снігу очистили.

Він перемкнув радіоприймач на