Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

15
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 165 166 167 ... 176
Перейти на сторінку:
Друге видіння

З дозволу Оксани й монастирської братії, Родіон Михайлович зумів відспівати Віктора. Тоді ж йому прийшла думка, що в середовищі людей знаходитись йому більше й не можна, і що це тільки шкодитиме його сумлінню; навіть брати-ченці видавались йому зовсім чужими, бо їх звела з ним доля. Саме так, доля. А долю Родіон Михайлович вирішив відкинути назавше.

         Таж хіба можливо покинути долю? Не проклясти, а відмовитись від неї, звільнитись? Насправді, для Родіона це було зовсім нескладно, бо ж доля сама вже давно покинула його – облишила сиротою в цьому світі. Йому здалось, що тепер йому набагато краще, тепер він має свободу і не боїться свого фатуму. Все, що в нього залишилось – то купка тих порочних ікон. Через них Родіон дійсно не спав три доби, та все лиш працював і працював. Приходячи на весілля, він не надто тямив, що відбувається навколо, перед ним буквально виникали галюцинації. Але як тільки Віктор упав на землю, до нього хтозна звідки найшов приплив енергії. Після отого Родіон ще довго пригадував смерть дружини – він вдруге помилився, вдруге не встиг. Хіба не на його совісті лежить смерть Віктора, як покара за численні гріхи перед Богом? Родіон не змінився, й він сам це знав, а після смерті дружини з його уст пролунали одні лиш слова каяття. Цього виявилось недостатньо. Йому належало розговоритись з Іваном, бо ж і до теперішнього моменту в нього нічого не залишалось, окрім сім’ї. Нічого. Все інше в Родіона прибрала доля.

         Тепер в келії він нікого не хотів бачити. Сергія Аврамовича став уникати, як і Платона. Хіба що з ієромонахом Володимиром ще міг Родіон Михайлович пересіктись кількома словами, і не лиш від того, що то був його духовний отець (хоч і десяток літ всього старший од нього), а тому, що саме від нього іконописець дізнався, що таке віра. Володимир розказував так: «Для атеїстів віри не існує, бо навіть коли вони бачать чудо, то приймають його як щось природнє, тільки досі їм невідоме. У них – віра не від чуда, а чудо від віри. Це писав Достоєвський, а я вам, Родіоне, скажу так: віра – це спорідненість і гармонія з душею, яку кожна людина зобов’язана пояснити. Ні, і не обов’язково потрібно розказувати науково популярною мовою – тим більше, вам це не вдасться. Віра завжди буде ірраціональною, і засновується вона в людини по багатьом ознакам – по-перше, на всякому досвіді, щасливому і нещасному, на простому спогляданні прекрасного, сотвореного Богом, врешті-решт, на переконанні про те, що в людини існує душа. Віра в існування душі, Родіоне, теж посягається, але тут ми повинні самі себе в цьому переконати. Або я строгий дарвініст, і не те що вірю, а вважаю, що все моє мислення, життя, мої поступки, творчість, мої сльози і втіхи, досвід і спогади – все це всього лише біохімічні процеси в мозку, а сам я ніщо – гидотний мішок, наповнений такими ж, гидотними, слизькими органами; або я віруючий, і вірю, що маю в собі душу, яка є синтезом всіх моїх почуттів, подій і бажань, та що тіло моє – прекрасне, бо сотворив його Бог, і кожним органом, в геніальності його механізму й структури, можна захоплюватись, як то робив Авіценна. А щодо душі, то я вам уже не раз розказував, що душа – і є Бог, адже на все це є навіть слова в Господній молитві: нехай буде воля твоя… бо твоє є і Царство, і слава увік. Тут говориться: нехай буде воля Божа, а я це розумію так: нехай буде воля моєї душі, що молилась Богу, бо душа моя – то Царство, сотворене Тобою, і слава йому увік».

 

*  *  *

 

         Тож, звісно, та субота не могла видатись для Родіона Михайловича простою. Відспівавши в церкві Віктора, він ще порозмовляв хвилинок з п’ятнадцять із Оксаною. Вони згадували померлого, добрим словом озивались за його рішучість. Насправді ж бо так добре, адже братія не знає, що Віктора взагалі не дозволялося відспівувати по тій лиш причині, що він активно виступав проти релігії! Але про те вони й не перемовились. Під кінець тільки, збираючись вже йти, сердешна Оксана розказала про своє дитя, якому за кілька місяців належить народитись.

         Біля монастирських воріт вона ще спитала:

         – Я зможу заходити до вас частіше?

         Родіон Михайлович сильно замислився. Він планував собі, що не стане перебувати послух в монастирі, та натомість відправиться в будь-який скит, щоб усамітнитись. Але ця жінка – така чудова! З нею не можна так просто прощатись – тим паче вона сестра його друга, і тому хоч якось підтримати її необхідно.

         – Я в цьому не впевнений, – відповів Родіон Михайлович.

         – В сенсі?

         – Мене не буде в монастирі. Я збираюсь у скиту.

         – Що ж… Скажіть мені, де я тоді зможу знайти вас.

         – Ні! Це буде надто далеко, може, десь в Київській області, та тільки подалі від цього центру.

         – Я прошу вас! – не вгавала Оксана. – Ви знайомі зі священником Антонієм?

         Родіон кивнув.

         – Тож я йому передам, що ви ідете в таку-то скиту, а я вже буду тоді періодично їздити. Тим більша у отця є хороша машина, тож… нема ніяких проблем!

         – Ні, Оксано, це неможливо тільки по тій причині, що в скиті всі ченці стають, свого роду, самітниками. Я не знаю, чи дозволено їм розмовляти одне з одним! До того ж, відвідування там, скоріше за все, заборонені.

         – Значить, ми прощаємось назавжди? – засмученими очима глянула на іконописця Оксана.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 165 166 167 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"