Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

повернув на Герман-Ґерінґ-штрассе і зупинився.

Бомби добре попрацювали. Верхні поверхи його ділового центру були дощенту зруйновані. Кут споруди відірвало і кинуло на протилежний бік вулиці, просто в антикварний магазин. Силою вибуху звідти далеко викинуло бронзового Будду. Святий сидів сам на вцілілому уламку хідника і з незворушною усмішкою дивився крізь європейські руїни на розбомблений вокзал – наче чекав прибуття якогось азійського потяга-привида, який забере його до простих законів джунглів, туди, де вбивають, аби жити, а не живуть, щоб убивати.

Спершу Нойбауера охопило дурне відчуття, що його підло обдурила доля. З перпендикулярними вулицями все збіглося, а тут таке! Це було мов тяжке дитяче розчарування. Він мало не плакав. Таке лихо на його голову! Він дивився вздовж вулиці. Деякі будинки вціліли. «Чого в ці не поцілило? – думав він. – Чому це сталося саме зі мною, порядним патріотом, добрим чоловіком і дбайливим батьком?»

Він обходив вирву в землі. У відділі моди розбилися всі вітрини. Мов льодом, усе було всипане друзками скла, які хрускали під його ногами. Він підійшов до відділу «Найсучасніша мода для німецької жінки». Вивіска перекосилася. Схилившись, зайшов у приміщення. Смерділо паленим, але вогню він не бачив. Манекени попадали на купу. Здавалося, наче їх зґвалтувала дика орда. Деякі лежали на спинах із задертими сукнями і розставленими ногами, інші – на животах, із поламаними руками й випнутими восковими дупами. На одній фігурі не було нічого, крім рукавичок; інша, з відламаною ногою і в капелюсі з вуаллю, стояла в куті. Попри дивні пози, всі манекени всміхалися і тому мали моторошно розпусний вигляд.

«Кінець, – думав Нойбауер. – Мені кінець. Усе втрачено. Що тепер скаже Сельма? Нема ніякої справедливості». Він пішов назад, насилу через уламки і купи скла пробирався довкола будинку. Коли дійшов до рогу, на іншому боці вулиці побачив фігуру, яка скулилася, щойно його почула, і побігла геть.

– Стій! – закричав Нойбауер. – Стояти! Або я стріляю!

Фігура зупинилася. Це був маленький, розчавлений життям чоловік.

– Сюди!

Чоловік з острахом рушив до нього. Нойбауер впізнав його аж тоді, коли той перед ним зупинився. Це був колишній власник ділового центру.

– Блянк, – здивовано почав він, – це ви?

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере.

– Що ви тут робите?

– Пробачте, оберштурмбаннфюрере. Я… я…

– Чоловіче, говоріть нормально! Що ви тут робите? – завдяки дії уніформи Нойбауер знову почувся авторитетним і швидко опанував себе.

– Я… я… – затинався Блянк, – я прийшов лише, щоб… щоб…

– Що, щоб-щоб?

Блянк безпомічно вказав на купи руїн.

– Щоб потішитися, га?

Блянк майже відскочив назад.

– Ні, ні, пане оберштурмбаннфюрере. Ні, ні! Просто… шкода, – шепотів він, – шкода.

– Звісно, шкода. Для вас гарна нагода посміятися.

– Я не сміюся! Не сміюся, пане оберштурмбаннфюрере.

Нойбауер пильно його роздивлявся. Блянк злякано стояв перед ним зі щільно притиснутими до тіла руками.

– Для вас справа закінчилася краще, ніж для мене, – з прикрістю мовив Нойбауер. – Отримали добрі гроші. Я правий?

– Так точно, дуже добрі, пане оберштурмбаннфюрере.

– Ви отримали гроші, а я – купу руїн.

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере. Прикро… мені неймовірно прикро. Ця подія…

Нойбауер втупився поглядом просто перед себе. Тепер йому і справді здавалося, що Блянк провернув вигідну оборудку. На мить він задумався, чи не відпродати йому за грубі гроші всі ці руїни. Але це суперечило б партійним засадам. Окрім того, навіть ця гора сміття вартувала більше, ніж він колись заплатив Блянкові. Не кажучи вже про ділянку. Тоді йому це обійшлося в п’ять тисяч. А сама лише річна оренда приносила п’ятнадцять. П’ятнадцять тисяч! Пропало!

– Що з вами? Чого ви шураєте руками?

– Нічого, пане оберштурмбаннфюрере. Колись, багато років тому, я впав.

Блянк пітнів. Великі краплі поту котилися з чола просто в очі. Правим оком він кліпав частіше, ніж лівим. У лівому, скляному оці він не так сильно відчував піт. Боявся, що Нойбауер може сприйняти його тремтіння за нахабство. Таке вже ставалося. Але зараз Нойбауерові було не до того: він не думав про те, що тоді, перед продажем, Вебер допитував Блянка в таборі. Він просто дивився на купу руїн.

– Вам пощастило більше, ніж мені, – мовив Нойбауер. – Тоді ви, мабуть, так не думали. Але зараз ви б усе втратили. А так маєте добрі гроші.

Блянк не наважувався втерти піт.

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере, – бубонів він.

Раптом Нойбауер вп’явся в нього питальним поглядом. Йому майнула думка. Останнім часом вона зринала дедалі частіше. Вперше – коли було зруйновано будинок меллернської газети; він гнав її геть, але вона, мов надокучлива муха, постійно з’являлася знову. Чи можливо, що «блянки» колись повернуться? По типові перед ним такого не скажеш, це була руїна. Але купи уламків довкола теж були нічим іншим. На перемогу вони не виглядали. Особливо тоді, коли вони тобі належали. Він пригадав Сельму з її карканням. І новини з газет! Росіяни були під Берліном, і з цим уже нічого не вдієш. Рур в оточенні, і це теж правда.

– Слухайте, Блянк, – сердечно почав він, – я ж повівся з вами дуже порядно, так?

– Надзвичайно, надзвичайно!

– Ви ж це визнаєте?

– Звісно, пане оберштурмбаннфюрере, звісно, визнаю.

– По-людськи ж, гуманно?

– Дуже, дуже гуманно, пане оберштурмбаннфюрере, щиро вам вдячний…

– А бачите, – сказав Нойбауер, – не забувайте про це! Я йшов заради вас на ризик. А що ви взагалі тут робите? В місті?

«Чому ви давно не в таборі?» – ледь не спитав він.

– Я… я…

Блянк спітнів. Він не уявляв, куди це може привести, а з досвіду знав, що привітні нацисти завжди тримають у запасі якісь жахливі речі. Перед тим як вибити йому око, Вебер дуже мило з ним говорив. Він кляв себе, бо не зміг стриматися – вийшов зі сховку, аби поглянути на свій старий діловий центр.

Нойбауер бачив його збентеження і використав момент.

– Ви ж знаєте, кому завдячуєте тим, що ви на свободі?

– Так точно… дякую, дуже дякую, пане оберштурмбаннфюрере.

Цим Блянк Нойбауерові не завдячував. Він знав це, і Нойбауер також це знав. Але поруч із купою руїн, які щодня збільшувались, старі поняття раптом почали розмиватись. Ні в чому більше не було певності. Доводилося дбати про майбутнє. Нойбауерові це здавалося божевіллям, але хтозна, чи такий-от єврей не придасться людині згодом. Він вийняв «Дойче Вахт».

– Ось, Блянк, візьміть. Добрий тютюн. А та стара справа, то була крайня необхідність. Завжди пам’ятайте, як я вас захищав.

Блянк не курив. А на те, щоб не впадати в істерику від запаху тютюну після Веберових експериментів із розкуреними цигарками, йому пішли