Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

роки. Але відмовитися він не зважився.

– Дуже дякую, пане оберштурмбаннфюрере, ви такі люб’язні.

Він обережно відступав назад, сигару тримав скаліченою рукою. Нойбауер роззирнувся. Ніхто не бачив, як він балакав з євреєм. Так навіть ліпше. Він миттю забув про Блянка і почав рахувати. А тоді принюхався. Запах паленого посилився. Він швидко пішов на інший бік. Відділ з одягом горів. З криками «Блянк! Блянк!» він побіг назад, а коли його не побачив, закричав:

– Горить! Пожежа!

Ніхто не з’явився. Місто палало, а пожежники давно вже не могли всюди дістатися. Нойбауер знову побіг до відділу моди. Заскочив усередину, вхопив сувій тканини і витяг на вулицю. Друга спроба не вдалася, магазин був весь у вогні. Мереживна сукня, яку він встиг вхопити, зайнялась у нього в руці. Язики полум’я лизали тканини. Заледве вискочив звідти.

З іншого боку вулиці він приголомшено дивився на вогонь. Той охоплював манекени, біг ними, жер одяг – і раптом, плавлячись і палаючи, вони оживали. Звивалися, здиблювалися, згинали й розгинали руки. Справжнє воскове пекло – а тоді зникли у вогні, як трупи в крематорії.

Нойбауер відступав від вогню, аж доки не наштовхнувся на Будду, всівся на нього, не дивлячись, і миттю зірвався на ноги. Він не побачив, що на шапочці святого було бронзове вістря. Нойбауер розлючено поглянув на врятований сувій, це була світло-блакитна тканина, уся всіяна пташками. Він копнув її чоботом. «Прокляття! На біса воно мені!» Він потяг сувій назад і жбурнув у вогонь. Хай все летить у пекло! Прокляття! Він розвернувся і пішов геть. Не хотів більше на це дивитися. Бог відвернувся від німців. І Вотан[24] теж. Чи хтось їх іще підтримував?

Із-за купи сміття, на протилежній вулиці, повільно з’явилося бліде обличчя. Йозеф Блянк стежив за Нойбауером. І вперше за багато років сміявся. Сміявся і скаліченими пальцями ламав сигару.

16

У дворі крематорію знову стояло восьмеро людей. У всіх була червона нашивка політичних в’язнів. Берґер не був знайомий із жодним з них, але знав, яка доля їх чекає.

Капо Драйєр уже сидів на своєму місці в підвалі. Берґер відчув, як у ньому щось стиснулося, те, що досі таємно сподівалося на відтермінування. Драйєра не було три дні. Це завадило Берґерові зробити заплановане. Сьогодні відмовок не залишилося – він мав ризикнути.

– Нумо, починай, – буркнув Драйєр, – інакше ми не встигнемо. Віднедавна вони там у вас дохнуть як мухи.

З гуркотом з’явилися перші трупи. Троє в’язнів роздягали їх і сортували речі. Берґер перевіряв зуби, а тоді ті троє запихали тіла в ліфт. За півгодини прийшов Шульте. Виглядав він свіжо і виспано, але невпинно позіхав. Драйєр писав, а Шульте час до часу заглядав йому через плече. Підвал був великий і добре провітрений, проте незабаром запах трупів густо висів у повітрі. Смерділи не лише тіла, а й одяг. Лавина трупів не припинялася і, здавалося, засипала й час: Берґер уже майже не орієнтувався, був вечір чи ще обід, аж доки Шульте врешті не встав і не повідомив, що йде їсти.

Драйєр поскладав свої речі.

– Наскільки ми випереджаємо відділ спалення?

– На двадцять два.

– Добре. Обідня перерва. Скажіть тим на горі, щоб припинили кидати, поки я не повернуся.

Троє інших в’язнів одразу вийшли. Берґер іще порався біля тіла.

– Ну, вали звідси! – гаркнув Драйєр.

Прищ на його верхній губі перетворився на болючий фурункул.

Берґер випростався.

– Ми забули записати цього.

– Що?

– Ми забули записати це тіло в книгу реєстрації втрат.

– Маячня! Ми записали всіх.

– Ні, це не так. – Берґер намагався говорити якомога спокійнішим голосом. – Ми записали на одного менше.

– Чоловіче! – вибухнув Драйєр. – Ти що, здурів? Що ти торочиш?

– Ми мусимо занести в список іще одного.

– Так? – Тепер Драйєр строго дивився на Берґера. – І чому ж це ми мусимо?

– Щоб список відповідав кількості померлих.

– Ну турбуйся про мої списки.

– Про інші я не турбуюся, мене хвилює лише цей один.

– Про інші? А які ж є ще списки, ти, мішок із кістками?!

– Списки золота.

Драйєр на якийсь час замовк.

– Так, що це все означає? – урешті спитав він.

Берґер зібрався з духом.

– Це означає, що мені байдуже, чи в списках золота все в порядку.

Драйєр було шарпнувся в бік Берґера, але опанував себе.

– Списки в порядку, – із погрозою в голосі сказав він.

– Можливо, а можливо, й ні. Аби це виявити, треба лише їх порівняти.

– Порівняти? З чим?

– З моїми списками. Я все записую з того часу, як працюю тут. З обережності. Для себе.

– Ти подивися! Списки він веде, пройдисвіт! Ще скажи, що тобі повірять більше, ніж мені.

– Цілком можливо. Мені з моїх списків користі ніякої.

Драйєр оглядав Берґера з голови до ніг, наче вперше його бачив.

– Он як, ніякої користі? Мені так не здається. І момент, щоб мені це все сказати, ти вибрав правильний, тут, у підвалі, наодинці зі мною! Це твоя помилка, ти, яйцеголовий! – Драйєр вишкірився.

Фурункул заболів. Усмішка виглядала так, ніби злий собака скалив зуби.

– Може, розкажеш, що мені перешкодить зробити невеличку вм’ятину у твоїй голові і покласти тебе он туди, поруч із іншими? Тоді ти й будеш тим, кого бракує в списку. І пояснювати нічого не треба. Ми тут самі. Ти просто вмер, серцева недостатність. На одного більше, тут це не грає жодної ролі. Ніхто нічого не перевірятиме. А я проведу тебе по документах.

Він підійшов ближче. Навіть зі щипцями в руках у Берґера не було жодних шансів проти на майже тридцять кілограмів важчого Драйєра. Берґер відступив на крок назад і зашпортався за тіло, що лежало за ним. Драйєр вхопив його за руку і викрутив її в суглобі. В Берґера випали щипці.

– О, так воно краще, – втішився Драйєр і смикнув Берґера на себе. Його перекошене багряне обличчя опинилося просто перед очима Берґера. На губі блищав фурункул.

Берґер мовчав, він лише якомога далі відхилив голову і напружив те, що залишилося від шийних м’язів.

Він бачив, як піднімається Драйєрова права рука. В мозку просвітліло. Знав, що робити. Часу було мало, але, на щастя, рука рухалась, наче у сповільненій зйомці.

– Цей ваш вчинок я прорахував, – швидко вимовив він, – усе записано і підтверджено підписами свідків.

Рука не зупинилася. Вона рухалася, повільно, але здіймалася вгору.

– Брехня! – відрізав Драйєр. – Думаєш викрутитись. Ну спробуй, тобі вже недовго лишилося.

– Я не брешу. Ми передбачали, що ви спробуєте мене усунути. – Берґер дивився Драйєрові просто в очі. – Це