Читати книгу - "Крістіна"

а іншу згорнувши в кулак, яким грозив у мій бік.

І двигун Крістіни ніяк не вмирав.

Я знову дав задній хід. Нога стала розжареною добіла, а біль ширився аж до лівої пахви. Хоча якої там пахви. Біль був усюди. Я відчував його

(Майкле? Господи Боже ну чому вас понесло надвір)

у шиї, у щелепі, у

(Арні? Чувак, мені так шкода жаль жаль)

скронях. «Фурія» — те, що від неї залишилося, — п’яно кинулася вздовж стіни гаража, розкидаючи інструменти й брухт, видираючи опертя й обвалюючи горішні полиці, що попадали на бетон з глухим гуркотом, який відлунював, неначе оплески демонів.

Я знову вдарив по педалі зчеплення і втиснув педаль газу в підлогу. Двигун Петунії заревів, і я тримався за кермо, наче вершник необ’їждженого мустанга. Я врізався в її правий борт і розтрощив Крістіну акурат по задньому мосту, увігнавши її у ворота, що задрижали й задеренчали. Від зіткнення я сам налетів на кермо — воно врізалося мені в живіт і забило дух. Хапаючи ротом повітря, я впав на сидіння.

І побачив Лі, яка скулилася в дальньому кутку, притискаючи долоні до щік, відтягуючи обличчя донизу у відьомській масці.

А двигун Крістіни все ще працював.

Вона повільно волочилася в бік Лі, немов звірина, якій пасткою переламало задні ноги. І я бачив, що на ходу вона відновлюється, повертається до життя: тут зненацька вигулькнула нова шина, накачана й пухка, там зі сріблястим звуком «тинььь!» вискочила нова радіоантена, а на знищеній задній частині вже наростав новий метал.

— Та здохни вже! — крикнув я їй. Мої груди важко здіймалися від плачу. Нога більше не слухалася. Я вхопив її обома руками й натиснув нею на педаль зчеплення. Перед очима все попливло й потьмарилося від розжареного металу нестерпного болю. Я майже відчував, як труться одна об одну кістки.

Я розігнав двигун, знов увімкнув першу передачу — і раптом уперше і востаннє почув голос Лебея, високий, ображений і сповнений страшної незгасимої люті:

— Ти ГІВНЯР! Від’їбися, нікчемний ГІВНЯР! НЕ ЛІЗЬ ДО МЕНЕ!

— Не треба було до мого друга лізти, — намагався прокричати я, але з горла не вийшло нічого, крім слізного пораненого зойку.

Я вдарив потвору в багажник, і коли задня її частина склалася акордеоном і випнулася догори металевим грибом, вибухнув бензобак. Усе поглинули жовті язики полум’я. Я затулив обличчя долонями — але вогонь згас так само раптово, як і виник. А на тому місці залишилася Крістіна, втікачка з перегонів на знищення. Її двигун працював з перебоями: заглух, знову вистрелив — і вмер.

У гаражі стало тихо, тільки басовитий гуркіт двигуна Петунії ширився хвилями навкруги.

Лі зірвалася на ноги й побігла, знову й знову викрикуючи моє ім’я. Раптом на мене накотила дурнувата думка: на рукаві моєї куртки досі пов’язаний її рожевий нейлоновий шарфик.

Я опустив на нього погляд, і перед очима все посіріло.

Я відчув, як мене торкаються її руки, а потім була темрява, і нічого, крім неї, бо я знепритомнів.

До тями я прийшов десь за чверть години. Обличчя було мокрим і приємно холодним. На підніжці Петунії з боку водія стояла Лі й обтирала мені лице вологою ганчіркою. Я піймав її рукою, спробував висмоктати трохи води, але сплюнув. Ганчірка сильно тхнула мастилом.

— Деннісе, ти не хвилюйся, — сказала вона. — Я бігала на вулицю… зупинила снігоприбиральну машину… перелякала бідолашного водія так, що він на десять років постарів одразу… стільки крові… він сказав… швидка… він сказав, він, ну… Деннісе, з тобою все гаразд?

— А схоже, що гаразд? — прошепотів я.

— Ні, — і вона розридался.

— Тоді не… — я проковтнув болісний сухий клубок, що стояв у горлі, — …не питай дурниць. Я люблю тебе.

Лі незграбно мене обійняла.

— Він сказав, що і в поліцію подзвонить.

Я майже її не чув. Мої очі знайшли викривлений мовчазний каркас — рештки Крістіни. Тільки каркасом це й можна було назвати; вона вже не схожа була на машину. Але чому вона не згоріла? Збоку, як велика погнута срібна монета, валявся колісний диск.

— Давно ти зупинила снігоочисник? — хрипким голосом спитав я.

— Хвилин п’ять тому. Потім знайшла ганчірку і вмочила її он у те відро. Деннісе… слава Богу, усе скінчилося.

Пам! Пам! Пам!

Я не зводив погляду з диска.

Ум’ятини на ньому розрівнювалися.

Раптом він став сторчма і монетою покотив по підлозі до машини.

Лі теж це побачила. Її обличчя застигло. Очі розширилися й полізли з орбіт. Губи промовляли слово «ні», але з них не зірвалося ні звуку.

— Залазь сюди, до мене, — тихим голосом наказав я, так, неначе потвора могла нас почути. Але звідки я міг знати? Може, і могла. — Сідай на пасажирське сидіння. Тиснутимеш на газ, а я — правою ногою на зчеплення.

— Ні… — цього разу спромоглася на шелесткий шепіт Лі. Дихала вона поверхово й важко, зі схлипами. — Ні… ні…

Руїна вся затремтіла. То було найжахливіше, наймоторошніше видовище з усього, що я бачив у житті. Вона вся здригалася, тремтіла, як тварина, що… не зовсім… мертва. Метал нервово цокав об метал. Стрижні відбивали тривожний джазовий ритм у своїх з’єднувальних муфтах. На моїх очах зігнутий шплінт, що лежав на підлозі, вирівнявся й зробив із півдюжини переворотів, щоб долучитися до руїни.

— Залазь, — сказав я.

— Деннісе, я не можу. — Її губи безпорадно тремтіли. — Я не можу… більше… те тіло… то батько Арні. Я не можу, більше ні, будь ласка…

— Ти повинна.

Вона подивилася на мене, перевела наполоханий погляд на непристойно тремтячі рештки старої хвойди, яку спільно користали Лебей та Арні, і обійшла Петунію спереду. Шматок хромованого металу, що саме виконував акробатичний трюк, залишив глибоку подряпину на її нозі. Лі закричала й побігла. Видряпалася в кабіну й сіла поближче до мене. — Щ-що мені робити?

Я наполовину вихилився з кабіни, тримаючись за дах, і натиснув на педаль зчеплення правою ногою. Двигун Петунії все ще працював.

— Тисни на газ і не відпускай, — сказав я. — Хай там що.

Кермуючи правою рукою і тримаючись лівою, я відпустив педаль зчеплення, і ми покотили вперед і наїхали на руїну, що під колесами Петунії тріщала й розліталася. І в голові я почув ще один розлючений крик — принаймні так мені здалося.

Лі схопилася руками за голову.

— Деннісе, я не витримаю! Я не витримаю! Воно… воно кричить!

— Ти повинна триматися, — сказав я. Її нога зісковзнула з педалі газу, і я почув, як десь там, у темряві, уже виють