Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли не стало терпцю, гончар мовив:
— Прощавай! Піди та спочинь.
— Ти ж сам казав… І я думаю, що се вже й нам з тобою Господь Бог посилає…
— Чого це ти так думаєш?
— Пора б уже! У мене з паном Богом, бач, рахунки свої! — І Демид Пампушка подумав про віз ладану, побожно спалений серед степу. — І от я і думаю, що се мені сам Бог послав оцю шинкарку, оцей гарненький скарб, оці грошики…
— Що ж ти надумав? — налякався цехмайстер гончарів. — Отаку славну молодичку — та дрючком?
— Але ж ти бачив — скільки на ній дукачів? Зверху — стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж — найпевніша прикмета!
— Чого ж тобі треба від мене?
— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.
— Чужу Молодицю?
— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…
— Доведеться оперіщити?
— Дрючком!
— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?
— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!
— А й справді!
— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.
— Коли ж?
— Сьогодні вночі. Тільки щоб ніхто — ані-ні!
І вони, озираючись, вийшли з шиночка.
34
Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.
— Сідай-но, Глече, підвезу, — кивнув цехмайстрові Купа.
— Я пішки: недалечко ж!
— Однаково: ходити пішки не годиться.
— Чому б то?
— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. І раптом — пішки!?
— Я таки піду…
— То не жди ніякої поваги.
— Від кого поваги?
— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — І звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!
Той оперіщив коней.
А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:
— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — І заговорив з досадою: — І чому це Бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і Бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц?!
— Не гніви Бога, парубче.
— Ще й з вами чорти мене зв’язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?
— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?
— Все, що вигідно, мій розум осягає! — І він люто шмагонув по конях.
А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:
— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар’яни, вже робили своє.
— Чого це вам аж так приспічило?
— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди-ó!
— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам цар?! А ви…
— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…
Коли ж хутенько під’їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:
— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…
— Розв’яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.
«Що то значить — пан!» — з повагою подумав Бевзь.
35
Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпископа.
— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.
— Знаю, — сказав той коротко.
— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.
— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.
— Іди, — сказав владика. — Шукай!
— І я теж! — рвонувся й Михайлик.
— А сотня? — спитав архієрей.
— Хтось інший… нехай!
— Сотник ти чи не сотник?
Михайлик осікся.
— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпископ.
Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж був рушив до дверей, але повернувся.
— Хочу попросити…
— Слухаю, — схилив білу голову єпископ.
— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!
— Візьми.
— З ним легше буде шукати.
— Розумію.
— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?
— Візьми… там, нагорі.
— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.
— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архієрей.
— Це я так… — зніяковів пан сотник.
Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.
Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.
Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.
Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…
Ні.
Він там нічого не побачив.
Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.
Портрет Кармели Подолянки зник.
ПІСНЯ ШОСТА, МОСКОВСЬКА
Россия да Украина — одного корня калина.
Сучасна російська приказка
1
А літо, літо летіло, мов крилами…
2
Літо було шкварне, прикре, голодне.
Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.
Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша. Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?
Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?
Десь там — лісами та болотами скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. І де вони?
Десь там…
3
А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків нишком ночами той мак топтати, виривати, косити. Тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові.
Ці жовті пелюстки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.
