Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим чи на кишеню ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…

…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.

Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.

Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням запорозького скарбу, задля котрого той і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…

Шукав своїх скарбів і алхімік Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.

Та й хліба вже не вистачало в городі.

Та й інші припаси зійшли нанівець.

Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.

Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. І в Михайликовій сотні не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.

Ніяка запомога вже не прибувала в гóрод Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.

Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які, либонь, наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек.

А коли голуб, котрого середульший, Омелян, узяв у дорогу, коли голуб вернувся до кузні Іванища без ніякої звістки, Саливон Глек, не спавши ночами, кликав та й кликав свого Омелька:

— Синку ти мій! Лебедику! Де шугаєш? Де никаєш? Де? Чи ж дійшов до Москви? Чи здоровий же? Чи ти живий?.. Озовися…

4

Він душею до батенька озивався не раз, — посланець України, промітний гончаренко, Омелян Глек, — та старий Саливон, теє серцем трішки відчуваючи, анічогісінько ж про свого сина й не відав, не знав, як там гасає Омелько по Москві, по граду стольному, сонцем у степах не допечений (аж чорний, мов халява), хижим звіром у лісах не дотерзаний, оводами, шершнями та комарами в лугах та болотах не догризений, голодний, обшарпаний, лютий-прелютий, бо по Москві ж никав тільки тому, що не міг доступитись (як і попереджав Мамай) до самого царя, щоб подати, бо веліли мирославці, до власних рук государеві листа владики Мелхиседека, листа, що від нього, можливо, залежала і вся подальша доля України…

Але що ж він міг сподіяти, Омелько!

Що міг?

Лютувати.

Та й тільки…

На первих людей Московської держави, на бояр та окольничих, котрі так ревно пильнували царя… На думних дяків та піддячих, на стряпчих, що вже й у ті часи марнували по царських приказах стільки паперу, що ним було можна застелити чи не всю поверхню чималої вже Московської держави.

Злостився Омелько й на дворян городових, які так щільно царя оточували, на всяких спальників та стольників, на собакуватих стрільців, котрі охороняли його палати, не дозволяючи нікому наближатись до позолочених штахет коло государевого палацу в Кремлі.

Лютував пан Омелько навіть на самого царя.

5

Прийшовши пішки (бо коня й голуба втратив дорогою), прийшовши до Москви, Омелько в перший день бачив царя на вулиці.

Їхав цар у золоченому візку.

На підногах стовбичили обабіч двоє бояр (міністрів, коли рівняти по-нашому), а на позадніх приступках візка, на зап’ятках, — ще двоє.

На баских некованих конях за візком поспішали стрільці (з ногами, по-турецьки піднятими на сідла), і кожен, крім повода, тримав ще й лук та стріли, меч, нагай, мушкет із ґнотом, ще й шаблю ногами придержував, і претовстенні лиснючі мармизи деяких стрільців здавались Омелькові (такий він був лютий) тупими й поганющими.

Навіть гарне пещене обличчя государя, що промайнуло перед Омеляном, теж видалось йому, сердитому, непоказним, хоч сам великий государ і був рум’яний, кремезний і досить огрядний, з лагідним виразом хороших голубих очей.

Перед його візком шалені від усердя царедворці мели вулицю, в непроходимій завалі сміття промітаючи доріжку, і курява вставала перед государем всія Русі, і чорний піт стікав з невисокого чола, а ті бояри, котрі стояли на визолочених підногах, шанобливо стирали вуличний пил шовковими платами з його рожевих щік.

Кремлівські рейтари, погрожуючи пістолями та карабінами, розганяли перехожих, хорошенько лупцювали нагаями, хоч люди й самі шарахали геть од гріха, — цур йому та пек! — а хто не встигав сховатися в дворі чи в домі, той прикипав до паркана або спішив упасти навколішки, поки не схопив по спині канчуком.

Стрічні вершники, незалежно від роду та звання, мерщій стрибали з коней і теж падали доліниць, бо серед вулиці ніхто перед царем сидіти на коні