Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Жінка його, — сказала вона на вухо Тонсарові й своєму сину, — наче зібралася родити. Він щойно наказав сідлати коня й хоче їхати по лікаря Гурдона в Суланж.

— Сідай-но, мати, — сказав їй Тонсар, поступаючися їй своїм місцем за столом і лягаючи на одну з лав.

В цю мить зачувся галоп коня, що швидко промчав дорогою. Тонсар, Курткюїс і Водуайє зараз же вибігли й побачили, що Мішо їхав селом.

— Як він розуміє свою справу! — сказав Курткюїс, — він проїхав униз повз ґанок і взяв на Бланжі шляхом, — так найбезпечніше…

— Атож, — сказав Тонсар, — але назад він повезе пана Гурдона.

— Він може його не застати, — зауважив Курткюїс, — його чекали в Конші до поштмейстерші, яка турбує людей у цю годину.

— Ну, тоді він поїде широким шляхом з Суланжа в Конші, це найкоротша дорога.

— І найпевніша для нас, — сказав Курткюїс. — Місяць зараз яскраво світить; на широкому шляху нема сторожів, як у лісі, й чути здалека; а від павільйонів, позаду огорож, там, де вони підходять до гайочка, в людину можна стріляти ззаду, як у кролика, за п'ятсот кроків…

— Він там проїде пів на дванадцяту, — сказав Тонсар, — півгодини в нього піде на шлях до Суланжа, і стільки ж, щоб повернутися… Ану, як пан Гурдон опиниться на дорозі, хлопці…

— Не турбуйся, — сказав Курткюїс. — Я буду в десяти хвилинах від тебе, на тому шляху, що праворуч від Бланжі, по дорозі в Суланж; Водуайє буде в десяти хвилинах від тебе по дорозі в Конші, і коли хтось поїде: поштова карета, диліжанс, жандарми, ну, хоч хто, ми дамо постріл у землю, глухий постріл.

— А коли я промажу?..

— Він має рацію, — сказав Курткюїс. — Я стріляю краще від тебе; Водуайє, я піду з тобою. Бонебо стане замість мене й гукне; це краще чути, та й не так підозріло.

Усі троє повернулися в шинок, гулянка тривала. Тільки об одинадцятій годині Водуайє, Курткюїс, Тонсар і Бонебо вийшли зі своїми рушницями, не звернувши на себе уваги жодної з жінок. До того ж, вони за три чверті години повернулися назад і пили до першої. Обидві дочки Тонсара, їх мати й стара Бонебо так напоїли мельника, поденників, двох селян, а також Фуршона, що всі вони спали на землі й хропли, коли четверо приятелів вийшли з шинку. Коли ж вони повернулись, сплячих розбудили, хто де був.

Поки в шинку йшла ця оргія, подружжя Мішо переживало найсмертельнішу тривогу. В Олімпії стались несправжні перейми, і її чоловік, думаючи, що в неї починаються пологи, не втрачаючи ні хвилини, зараз же помчав по лікаря. Але болі в бідної жінки одразу ж ущухли, тільки Мішо виїхав, бо всі її думки в такій мірі зосередилися на небезпеці, яка загрожувала її чоловікові в цю пізню годину, в ворожому краї, сповненому готових на все мерзотників, що ця душевна туга була досить сильна для того, щоб умить притупити й подолати фізичні страждання. Служниця даремно повторювала, що всі її тривоги — плід її уяви; вона ніби не розуміла її слів і сиділа в своїй кімнаті біля каміна, чуйно прислухаючись до всякого звуку ззовні; з жаху, який зростав щосекунди, вона звеліла розбудити слугу з наміром дати йому якийсь наказ, але нічого йому не сказала. Бідна жінка у гарячковому хвилюванні ходила взад і вперед по кімнаті; вона заглядала в вікна, вона відчиняла їх, не зважаючи на холод; вона спускалася вниз, відчиняла вхідні двері, вдивлялась удалину, прислухалась…

— Нічого… як і раніш, нічого! — говорила вона.

І в розпачі знову піднімалася до себе.

Біля чверті першої вона вигукнула:

— Ось він. Я чую стукіт копит його коня!

І вона зійшла вниз у супроводі слуги, який взявся відчиняти браму. -

— Як дивно, — сказала вона, — він повертається крізь коншський ліс.

І тут же вона застигла від жаху, нерухома, втративши голос. Слуга теж поділяв цей страх, бо в шаленому галопі коня й брязкотінні стремен було щось безладне, що супроводилося виразним ржанням, яке видають коні, коли вони без їздця. Скоро — занадто скоро для нещасної жінки — кінь підскакав до брами, тяжко дихаючи і весь вкритий піною, але сам; він порвав повіддя, в яке, мабуть, заплутався. Олімпія в дикій розгубленості подивилась, як слуга відчиняє браму; вона побачила коня і без єдиного слова кинулася до замку, як божевільна; вона добігла туди, впала перед вікнами генерала з голосним криком:

— Пане, вони вбили його!..

Цей крик був такий жахливий, що розбудив графа; він подзвонив, підняв на ноги весь дім. Стогони пані Мішо, яка народила на землі мертве немовля, притягли до неї генерала й слуг. Коли нещасну конаючу жінку підняли, вона вмерла, сказавши генералові:

— Вони його вбили!

— Жозеф! — гукнув граф своєму лакеєві,— біжіть по лікаря! Може, є ще якась надія… Ні, краще попросіть прийти пана кюре, бо ця бідна жінка насправді вмерла й дитина теж… Господи! Господи! Яке щастя, що тут нема дружини!.. А ви, — сказав він садівникові,— підіть дізнайтеся, що сталося.

— Сталося те, — сказав слуга з павільйону, — що кінь пана Мішо зараз примчав сам, з обірваним повіддям, забризканий кров'ю… На сідлі пляма крові.

— Як же бути вночі? — сказав граф. — Ідіть розбудіть Груазона, викличте об'їзників, сідлайте коней, — ми обслідуємо місцевість.

На світанку восьмеро людей, — граф, Груазон, троє об'їзників і два жандарми, прибулі з Суланжа разом з вахмістром, обслідували всюди місцевість. Всередині дня тіло начальника охорони, нарешті, було знайдено в лісовій хащі, між широким і віль-о-фейським шляхами, в кінці егського парку, у п'ятистах кроках від Коншської брами. Два жандарми зараз же поїхали: один — у Віль-о-Фе, по прокурора,