Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

паровою енергією. Страхітливі клапани відбивають ритм у глибині звалища, змушуючи саму тканину реальності піддаватися й стікати кров’ю з легкістю прядильних органів Ткача, і всі виконують накази того безмежного, холодного інтелекту; абсолютний свідомий розрахунок, примхливий, мов дитина.

Він торкнувся клапана й обережно струснув ним, благаючи, щоб усі механізми були справні.

Айзек зітхнув і витягнув товстий стос програмних карт, що надрукувала Рада. Кожна з них була позначена нерівним друкованим шрифтом. Айзек збентежено підвів очі.

— Ще ж не десята, правда? — запитав він. — Ще ж нічого не літає? Нетлі ще не з’явилися. Давайте підготуємось до того, як прилетять.

Він опустив очі й пересунув важіль на двох хемічних батареях. Всередині змішалися реагенти. Звідти почулося тихе шипіння. Раптом струм прокинувся, привів у дію хор стукітливих клапанів і брязкання вихідних трубок. Машинерія на даху ожила.

Кризовий двигун загудів.

— Він просто розраховує, — нервово сказав Айзек у відповідь на погляд Дерхан і Яґарека. — Він ще не обробляє. Я даю йому інструкції.

Айзек почав обережно просувати програмні картки в аналітичні машини, що стояли перед ним. Більшість із них призначалися самому кризовому двигуну, та деякі — підрядним розрахунковим мережам, з’єднаним маленькими петлями кабелю. Айзек перевірив кожнісіньку картку, звірив із записами, пересвідчився у підрахунках, перш ніж вставляти її в будь-який вхідний отвір.

Двигуни тріскотіли. Їхні стукітливі зуби ковзали по картках, встромляючись в ретельно прорізані отвори; інструкції, накази й інформація завантажувались у їхні аналогові мізки. Айзек не поспішав, очікуючи успішного завершення кожного процесу обробки, перш ніж прибрати картку й поставити на її місце наступну.

Він занотовував свої дії, шкрябаючи незрозумілі помітки на полях. Дихав швидко.

Несподівано пішов дощ. Він був неквапливий; грубі дощинки мляво скрапували й розтікалися, густі й теплі, наче гній. Наближалася ніч, а в’язкі дощові хмари лише прискорили її. Айзек працював швидко. Йому раптом здалося, що в нього незграбні, завеликі пальці.

Відчувалося якесь тяжіння, важкість, що навалювалась на душу й заповнювала собою кістки. Відчуття чогось надзвичайного, страшного й прихованого, що поставало зсередини; роздута чорна хмара виникала з глибин свідомості.

— Айзеку, — сказала Дерхан. В неї зірвався голос. — Швидше. Починається.

Із дощем на них почали скрапувати нічні жахи.

— Вони тут, — налякано мовила Дерхан. — Вони вилетіли зі сховку. Вийшли на полювання. Швидше, ти мусиш встигнути...

Айзек кивнув без слів і продовжив робити те, що й робив, хитаючи головою, неначе це могло б розсіяти нав’язливий страх, що ним оволодів. «Де сраний Ткач?» — подумав він.

— Знизу за нами хтось спостерігає, — раптом сказав Яґарек. — Якийсь волоцюга, видно, не втік. Він не рухається.

Айзек на мить завмер, а потім знову взявся за роботу.

— Візьми мій пістоль, — прошипів він. — Якщо наблизиться, відлякай його пострілом. Сподіваюсь, він триматиметься подалі.

Його руки все ще намагалися квапливо закрутити, з’єднати, запрограмувати. Він натискав клавіші з цифрами і з зусиллям запихав у слоти грубо вирізані картки.

— Майже, — пробурмотів він. — Ще трошки.

Відчуття нічного гніту, ніби вони дрейфували у скислих снах, повернулося.

— Айзеку, — прошипіла Дерхан, указавши на Андрея.

Того заполонив жаский напівсон. Старий метався і стогнав та час від часу розплющував очі з затуманеним поглядом.

— Готово! — виплюнув Айзек і відійшов.

Усі мовчали. Айзекова радість швидко танула.

— Нам потрібен Ткач, — сказав він. — Він повинен... він сказав, що буде тут! Ми без нього нічого не можемо зробити...

Їм залишалося тільки чекати.

Сморід збочених образів зі сновидінь усе зростав, а з різних кутків міста долітали короткі налякані чи відважні крики стражденних сновидців. Дощ густішав, аж поки бетон під ногами не став слизьким. Айзек безрезультатно накривав засмальцьованим мішком то одну, то іншу частину кризової мережі, схвильовано метаючись то туди, то сюди. Він намагався захистити машину від води.

Яґарек дивився на блискучий рельєф дахів. Коли голова сповнювалася нічними жахіттями, а йому ставало страшно в передчутті побаченого, тоді розвертався й заглядав у дзеркала на шоломі. Також не припиняв стеження за розмитими обрисами нерухомої постаті внизу.

Айзек з Дерхан підтягнули Андрея ближче до мережі (знову з тією ж огидною м’якістю, неначе їх справді хвилювало, як він почувається). Під прицілом Дерхан Айзек знову зв’язав руки й ноги стариганя й міцно закріпив один з комунікаторських шоломів у нього на голові. На Андреєве обличчя він не дивився.

Шолом був готовий. На верхівці він мав три вхідні гнізда. До першого був під’єднаний інший шолом, від другого жмут дротів тягнувся до обчислювальних мізків і генераторів кризового двигуна.

Айзек витер з третього гнізда брудну дощову воду й встромив у нього грубий дріт, що виходив із чорного перебивача мережі, до якого був під’єднаний масивний кабель, що тягнувся аж до Ради Конструктів на південь від річки. Заряд міг перетікати з аналітичного мозку Ради в шолом Андрея крізь односторонній перемикач.

— Ось так, ось так, — напружено сказав Айзек. — Тепер нам просто потрібен довбаний Ткач.

Минуло ще півгодини дощу й визрівання нічних жахів, перш ніж запульсувало над дахами повітря і почувся монолог Ткача:

...ЯК ТИ І Я ДОМОВИЛИСЯ ТОВСТА ЛІЙКА ЗГУСТОК У ЦЕНТРІ ПАВУТИНИ МІСТА БАЧИТЬ ЩО МИ ЗІБРАЛИСЯ... — задуднів у головах кожного неземний голос, і з повітря до них, підтанцьовуючи, ступив величезний павук, на тлі якого вони відразу здалися крихітними.

Айзек кашлянув, полегшено видихнувши. У нього в голові гуло від святобливого страху, який викликав Ткач.

— Ткачу! — вигукнув він. — Допоможи нам, вже зараз! — Чоловік простягнув надзвичайній істоті останній комунікаторський шолом.

Андрей підвів погляд й відсахнувся, нажаханий. Очі вирячилися від підвищеного тиску, і його почало нудити. Старий почав сунутися до краю даху, як лише міг. Нелюдський страх штовхав його тіло на втечу.

Дерхан його впіймала. Він не зважав на її пістолет. Бранець не бачив нічого, крім гігантського павука, що нависав над ним та, повільно й зловісно рухаючись, дивився вниз.

Тримати старого виявилось неважко. Кволі м’язи безрезультатно смикались і напружувались. Дерхан перетягнула його назад й утримувала на місці.

Айзек на них не дивився. Він благально простягнув шолом Ткачеві.

— Нам треба, щоб ти це вдягнув, — сказав він. — Вдягни його, просто зараз! Ми можемо знищити їх усіх. Ти сказав, що допоможеш нам... полагодити павутину... будь ласка.

Дощ стукотів по твердій оболонці Ткача. Щосекунди одна-дві краплі шипіли й випаровувались від доторку до нього. Ткач