Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

них, якоїсь ночі Янчук не ліг у своє ліжко під вікном, а обачливо послав собі під ним і скоро заснув, як завжди, поговоривши з Ахмедом. Не встиг Петро й розіспатися, як почався наліт на їх лікарню із нищівним її бомбуванням. За якісь хвилини під оглушливі несамовиті вибухи, що гахнули, здалося, в самій палаті, стряснувши й на мить оглушивши хворих, у сліпучому спаласі світла із брязкотом розлетілося на друзки вікно над Петровим ліжком. За другим нальотом бомби розірвалися десь обік лікарні.

Заспокоївшись, Янчук задрімав, у непроглядній темряві накрившись ковдрою із головою, під стукіт і вовтузення в коридорі й уже звичне фурчання машин у дворі... Острашливою і моторошною була тиша, коли він нарешті проснувся. Обізвавшись до товариша по палаті і не почувши відповіді, Петро виліз із-під ліжка й переконався, що Ахмеда немає, як і всіх його речей та постільної білизни. Його матрац був закапаний кров'ю. Глянувши на своє ліжко, Янчук жахнувся: у вікні над ним зовсім не було шибок, матрац був зрешечений склом і уламками шрапнелі. Лишись він на сон у своєму ліжку, все те було б у його тілі! Виглянувши в коридор, Петро побачив замість довгої доріжки-хідника розкидані порошки й пігулки та розмотані бинти, а заглянувши в процедурну, переконався у такому ж безладі на підлозі й там — шприци, грілки, клізми, ампули, фонендоскопи... І також жодної живої душі! Ні хворих, ні персоналу! Аж подих йому перехопило, аж волосся на голові стало дибки!

«Повтікали, пограбувавши лікарню!» — переляком майнула здогадка в Янчуковій свідомості поряд із вдячною думкою про власне щастя, бо ж попри чергову смерть лишився таки живим! Міряючи патерицею коридор, а потім східці, він дістався комори, в якій виявив якісь рештки нікудишнього ганчір'я, відчувши, як холодний піт покрив йому лоба, адже позбувся і свого чемодана з папіросами, печивом та пряниками, і ковдри, хай поганенької, і плаща, костюма й черевиків. «Тепер один, таки один!» — сказав до себе вголос, злякавшись його хриплості та відчувши, як під ним гойдається підлога. Кинувся назад до своєї палати, згріб уцілілі документи і гроші, постоявши в роздумі, згорнув обидві ковдри, простирадло й рушника і перев'язав усе бинтом, у процедурній назбирав на підлозі розсипаних пігулок червоного стрептоциду і пішов із тим усім східцями до виходу у двір, ще не відаючи, де притулиться, почуваючись геть слабим.

На захаращеному подвір'ї було порожньо й тихо, брама і хвіртка виявились закритими. Ледь відхиливши хвіртку й виглянувши на вулицю, Петро відсахнувся, побачивши невелику чотирирядну колону німецьких автоматників — випещених, як на підбір, із засуканими до ліктів рукавами, що йшли ніби парадним ходом, гупаючи по бруківці кованими чобітьми. Те видовисько запаморочило йому голову й аж замлостило його... Дочекавшись, коли німці віддалились до центру міста, Янчук перейшов навскіс порожню вулицю, попавши у великий двір між трьома цегляними кількаповерховими житловими будинками, серед якого стояла полуторка із убитими водієм у кабіні і бійцями в кузові.

— Ти, видно, з лікарні? — почув Петро співчутливий жіночий голос і оглянувся. З порога до нього зверталася якась молодиця.

— А що, Полтава вже окупована німцями? — замість відповіді запитав він. — А де наші війська?

— Розбіглися ще звечора, як руді миші, бо німець, кажуть, уже аж під Харковом, — відповіла молодиця притишено. — І Полтаву, і за нею все, слава Богу, вже зайняв німець... А ти серед двору не стовбич, а йди сюди, до людей у підвал, хоч на поки-що, — показала рукою Петрові. — Проходь он туди вниз, у бомбосховище, там людей повно.

У неглибокому просторому підвалі Янчук побачив дітей і дорослих, між якими виділялися й хворі з лікарні. Відчуваючи неймовірну слабість, Петро опустився на свій вузол на перших східцях.

— Ти, бачу, ще зовсім слабий, — зауважила молодиця. — Посидь тут, я зараз вернуся, — пішла догори. — На ось, накинь на свої бумазейні куртку і штани галіфе з чортової шкіри й бушлат, узуй оці чоботи-гумаки замість капців, — здивувала й порадувала Янчука. — Це Моршкова одіж, а він виїхав, — ніби виправдовуючись, апелювала вона, видно, до знайомих їй тут. — Покинуте ним все-одно пограбують, не встережу...

Янчук вдягнувся і взувся, про себе вирішивши якось віддячити молодиці за милосердя...

Пройшло чимало часу. Люди пошепки гомоніли, дехто виходив нагору й більше не повертався у підвал. Для хворого Янчука тут було сиро й задушливо.

— Зовсім, бачу, ти нікудишній... Коли не боїшся, можу повести тебе до себе в хату, замкну і сторожитимеш, бо я ночую в сестри.

— Не боюся, поведіть, як недалеко, — зрадів Янчук, бо не міг більше сидіти в підвалі.

Молодиця, відмовившись від плати, показала йому плиту з накладеними дрівцями, на якій він нагріє налиту в баняк воду, миску, в якій він зможе помитися й поголитися чоловіковим приладдям, і дозволила лягти на сон у своє чисте пухке ліжко.

— На ось, з'їж, що Бог послав, — полила вона черствий шматок хліба рештками олії з пляшки й подала Петрові. — Люди грабують ятки й магазини, то і я піду, може щось дістану, — перепнула молодиця хустку перед тьмяним люстром на стіні. — Ставлю тобі цеберко в сінцях для нужди. Будь ласка, закрийся на гак, бо замок можуть зламати.

Лишившись сам, Янчук з'їв хліб, запалив дрова у плиті, роздягнувся до кальсонів та сорочки і ліг у постіль. Теплий дух пішов по хаті, а Петро не вірив своєму щастю... Через щілини закритих на прогоничі віконниць у кімнату проникало світло знадвору. Хтось приходив під хату, пробував прогоничі, ворушив замком, вештався і відходив. Молодиця поверталася з роздобутків, викладала їх і знову спішила кудись бігти.

— Боюся щось прогавити, — обзивалася вона. — Німці не перечать грабункам, то люди в місті мов показилися, беруть усе, що під руку попадеться, — прийшла вона із повним відром. — Лежи, плита хай горить, я не забарюся, — підкинула дрівець і наставила баняк із водою. — Дим також відгонить грабувальників...

І цієї, й кілька наступних ночей Янчук ночував сам, помитий та поголений, відвіданий і нагодований господинею. Стрептоцид, який продовжував приймати, клунок пряників, хліб, масло й сало, які господиня дозволила брати, давали про себе знати. Крупами й борошном, вермішеллю й макаронами, цибулею й картоплею була заставлена вся підлога, в останній день Янчукового перебування господиня носила мило й сіль.

— Хочу піти від вас, Катерино. Лишаю вам обидві