Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

ковдри, бо нести не маю сил. Буду просити вас провести мене манівцями до шляху на Решетилівку завтра рано. Боюся німців, самі ж кажете, що ловлять немісцевих, — попросив Петро господиню звечора, вирішивши йти на Кременчук і десь коло Дніпра збочити на Крилів чи на Градизьк, щоб далі попасти в Чигирин або Черкаси. Тішився, що знову лишився в живих, і печалився долею Ліди й Лесі в окупації.

Господиня дала йому з собою лозову кошовку із куснем сала, хлібиною, шматком масла, парою цибулин і головок часнику й вивела городами за місто. Уникнувши зустрічі з німцями, Янчук опинився на дорозі й зустрів там жінку, що вказала йому, де саме має звернути із тракту, щоб попасти на хутір Балку, на якому жила, як згадав, його однокурсниця по університету Клава Зінько. Того дня до хутора він не дійшов, хоч для здорового похідця було й недалеко. Не дійшов, бо шкандибав із патерицею, бо ноги попріли в гумових чоботях, бо від слабості мусів часто сідати спочивати... А ввечері ледве упросився на ніч до хати в якомусь селі.

Успіхи німців, якщо вірити осідцям по путі, були неймовірними: їм у полон здавалися вже й не загонами, а частинами й арміями, лишаючи штаби з мапами, апаратурою зв'язку та зброєю, покинуті комісарами й командирами. Переходячи селами й хуторами подалі від трактів, якими за чутками правилася на Схід фашистська армія, Петро чув стільки людських нарікань на паліїв-відступників, що навіть засумнівався в їх щирості. Вчителі, в яких ночував, називали більшовицькі лозунги лушпинням і лузгою тріскотливих облуд шовіністів, а Союз — колоніальною сатрапією й тюрмонародною імперією, куди гіршою за царську.

— Щасливо тобі добратися до сестри! — на хвіртці говорив Янчукові господар, прощаючись. — Хай як, тільки б не те, що було, забрало стільки жертв і деморалізувало решту нашого народу. Адже ж нормою моралі стало: збреши, продай рідних, обмани, вкради, зрадь, убий, коли це вигідно тобі й режимові!.. Якщо й буде ненависть до німця, то без цинізму й блюзнірства отих виборів, де ми голосували, а вибирала партія. І Комінтерн уже перетворився у псарню вождя, в його заповідник політичного тероризму й маріонеткового вождизму. Ідеологія силоміць влилася у великодержавне шовіністичне захланство, ошатившись у інтернаціоналізм...

Дорогою другого дня Петро розжовував оті слова вчителя й мимоволі згоджувався з ними, пригадуючи собі виказування Арсена Кузьмовича: «Запопадливо хворі утриманством, визиском і насилом, твердили вустами істориків те, що хотілося чути їм, а не народам, бо ж комунізм таки був, але лише для обраних великодержавців. Трудовому ж простолюду треба було спонукально хвалити ката, під тінню якого животів, носячи тягар брехні, вимислу і злиднів на своїх плечах, будучи вічно рабом найвищої проби!»

«Мусів бути колись той кінець, і оце він настав! Триста ж років неволі нашій, плюндруванню і знищенню нас! Але ж і фашизм нестерпний, бо є копією соціалізму, то як жити і що робити, як вернуся?» — розмірковував Янчук, долаючи віддаль, яку мав осилити.

Наступна Петрова ночівля відбулася в хаті сільського геть літнього фельдшера. Переживаючи за долю трьох мобілізованих на фронт синів, він ділився своїми висновками під плачі господині.

— Прихід німців може мати для нас двоякі наслідки: коли вони справді визволять нас, як ото пишуть у розсипаних повсюди листівках, то це одно, а коли намірились лише поміняти нам одне ярмо на інше, то й мова буде з ними іншою. Та нас так чи так все одно рятує повний розрив із московською імперією, як би вона не називалася! Маємо надію, бо він вигідний німчурам, бо він ослабить її, як їх ворога, агресора і претендента на світове панування. Інакше, хлопче, не можна й думати, бо нормальне співжиття нашого мирного трудівника із колонізатором-насильником несумісне, москаль він чи німчура!

Щиро подякувавши господарям за нічліг із вечерею і сніданком, роздумуючи над почутим та радіючи, що досі не зустрів «фриців», Янчук знову вирушив у дорогу, сподіваючись добратися до хутора Балки, де помитися та день-два відпочити у Клави. Поперек і нога давали про себе знати в путі, стопи в гумових чоботях парилися до обабіння, тож ішов, накульгуючи й морочачись тим, як він житиме далі, що робитиме, які стосунки матиме з новими окупантами, ловлячи себе на шкодуванні за дотеперішнім, перспективним для нього в університетському навчанні.

Хутір Балка, до якого Петро врешті щасливо прибився по обіді, відповідаючи своїй назві, виявився лише рядом обійсть зоднобіч понад шляхом між пагорбами степу і низиною навпроти, за якою півколом зеленіли фійки, домішуючи до запаху степових трав і стерні духмяни фої. Кинулися в очі дротяні електроопори й радіостовпи та якась будівля з білим обійстям навкруг, огороджена колючим дротом, лише наблизившись до якої, по розсипаному пір'ї Янчук розгадав, що то птахоферма.

Але не вона збентежила Петра, а дим над усіяною білим пір'ям низиною, по якій були розкидані вози і ходили відв'язані коні, а коло багать і казанів купками сиділи й напівлежали червоноармійці. Звернув увагу на кілька станкових і зенітних кулеметів, багато автоматів Шпагіна, знаних ще з фінського фронту, та рушниць, що виблискували на сонці багнетами. Янчук аж приспинився у сполосі й хвилюванні, бо все побачене здалося йому маревом! У тилу «фриців» озброєні армійці! Чи вони не відають, де вони і що з ними?! Аж чуб йому став дибки!

— Нема в нас чого міняти вже, парубче! Іди собі геть і у двір не заходь! — злобиво зустріла Петра з-за хвіртки опасиста Зіньчиха, коли він, попитавши в людей, опинився під обійстям Клавиних батьків.

— Мені б вашу дочку побачити, тітко, — Петро спробував умовити господиню.

— Ще чого не вистачало! Іди, нахабо, геть, поки не взяла дрюка на твою голову! — оглянула господиня пришельця через хвіртку. — Не до тебе, халамиднику, нашій Клаві!.. І що тобі ще треба, вже ж перевдягнутий? Не маємо ні одягу на перевдягання, ні їжі на підгодівлю! Іди он до своїх та потроши з ними бідних курей, — аж прискала вона ненавистю до Петра.

— Янчук!? Петро!? Якими вітрами? Мамо, відкривайте хвіртку дорогому гостю! Це ж мій однокурсник, про якого я вам із татом не раз говорила, — мало не відштовхнула Клава матір. — Боже милий! Що з тобою сталося? Ти ж мов із хреста знятий! І що це за одяг на тобі? Заходь швидше! Оце зустріч! — потягла хлопця на подив розгубленої матері.

— Даруй мені, сину, була переконана, що ти