Читати книгу - "Таємна історія"

а виходив із зжужмленим згортком паперу, який тримав на витягнутій руці подалі від себе.

Близько шостої вечора на наш третій день перебування за містом Френсіс на горищі розшукував банку старих монет, які, за словами бабусі, міг забрати собі, якщо спроможеться знайти, а я обклався подушками канапи на першому поверсі, попиваючи чай із льодом та намагаючись запам’ятати французькі неправильні дієслова в умовному способі (мій підсумковий екзамен із французької мав відбутися менш ніж за тиждень), — і тут на кухні задзвенів телефон. Слухавку взяв я.

Це був Генрі.

— Так ось де ти.

— Так.

Він довго нічого не казав. У слухавці щось тріщало.

— Я можу поговорити з Френсісом?

— Він зараз не може підійти до телефону, — відповів я. — А що таке?

— Чарльз там, мабуть, разом із вами?

— Послухай, Генрі, — вирішив я запитати. — А що це за геніальний задум пригостити Чарльза снодійним?

Відповів він одразу й непривітно:

— Не уявляю, про що ти говориш.

— Ні, уявляєш. Я це бачив.

— Пігулки, які ти давав мені?

— Так.

— Ну, якщо вони в нього, значить, він забрав їх із моєї аптечки.

— А він каже, що це ти йому дав, — промовив я. — Стверджує, ніби ти хочеш його отруїти.

— Нонсенс.

— Справді?

— Він же там, правда?

— Так, — відповів я, — ми привезли його сюди позавчора… — Раптом я зупинився, бо мені здалося, немовби на початку речення почулося обережне, але чітке клацання, так наче хтось паралельно взяв слухавку.

— Так от послухай, — проказав Генрі, — я був би вам дуже вдячний, якби ви його там іще потримали день чи два. Усі чомусь вважають, ніби це має бути страшенним секретом, але, повір, я радий, що він тут зараз не плутається під ногами. За неявку в суд його автоматично визнають винним, але не думаю, що йому реально щось загрожує в цій ситуації.

Мені здавалося, я чую дихання на протилежному кінці дроту.

— У чім справа? — раптом насторожився Генрі.

Певний час ми мовчали в слухавку.

— Чарльзе? — гукнув я. — Чарльзе, ти з нами?

Нагорі хтось кинув трубкою по апарату.

Я піднявся й постукав до нього у двері. Спробував зайти, але було замкнено.

— Чарльзе! — ще раз покликав я. — Впусти мене, будь ласка.

Ніхто не відповів.

— Чарльзе, це звичайний дзвінок. Він зателефонував, нікого не попередивши. Я просто підняв слухавку.

І все одно нічого. Я кілька хвилин постояв у коридорі, на лакованому дубовому паркеті золотом вигравало яскраве пообіднє сонце.

— Їй-Богу, Чарльзе, ти поводишся нерозумно. Генрі не може тобі зашкодити. Ти тут в абсолютній безпеці.

— Хрін там, — пролунала приглушена відповідь з того боку.

Більше мені нічого було сказати, і я спустився назад, до своїх дієслів в умовному способі.

Певно, я заснув на канапі через якийсь час — гадаю, що невдовзі, бо надворі все ще було світло, аж раптом мене вже будив Френсіс.

— Річарде, — проказав він. — Річарде, вставай. Зник Чарльз.

— Зник? — Я сів, протираючи очі. — Але ж куди він міг податися?

— Жодного уявлення. Але в будинку його немає.

— Ти впевнений?

— Я вже все обшукав.

— Він таки десь має бути. Мабуть, у дворі.

— Мені не вдається його знайти.

— Мабуть, ховається.

— Вставай, пошукаємо разом.

Я пішов нагору. Френсіс побіг надвір, грюкнувши за собою літніми дверима.

У Чарльзовій кімнаті панував безлад, а ще на нічному столику знайшлася наполовину випита пляшка бомбейського джину — із запасів бару в бібліотеці. Усі його речі лежали на місці.

Я обійшов усі кімнати на другому поверсі. Піднявся на горище. Абажури та картинні рами, пожовклі від віку вечірні сукні, пошиті з орґанді. Сірі широкі паркетини, зачовгані ногами до розмазаності. Ніби в якомусь кафедральному соборі, промінь сонця потрапляв у вітражне вікно на фасаді будинку, і в ньому зависав пил.

Я спустився запасними сходами, присадкуватим лазом заледве метр завширшки, що викликав відчуття клаустрофобії, і вийшов на ґанок через кухню та комірчину для прислуги. Звіддаля на алеї стояли Френсіс і пан Гетч, який щось йому розповідав. Я ніколи раніше не бачив, щоб пан Гетч багато говорив, а зараз йому ще й, очевидно, було ніяково. Він раз по раз проводив рукою по голові й нібито вибачався та щулився при цьому.

Ми зустрілися на зворотному шляху Френсіса додому.

— Ось, тут такий поворот… — він мав дещо приголомшений вигляд. — Пан Гетч каже, що десь півтори години тому дав Чарльзові ключі від свого фургона.

— Що?

— Каже, Чарльз прийшов до нього й заявив, ніби має одну справу. Пообіцяв повернути машину за п’ятнадцять хвилин.

Ми перезирнулися.

— І куди він, по-твоєму, міг податися?

— Звідки ж мені знати?

— Гадаєш, світ за очі гайнув?

— Ну, складається таке враження, правда?

Ми повернулися до будинку, похмурого в присмерках, і сіли під вікном на довгому дивані-ліжку, на який згори було накинуте простирадло. Тепле повітря пахло бузком. Десь там на протилежному краї двору пан Гетч намагався завести газонокосарку.

Френсіс склав руки на спинку дивана й поклав на них підборіддя. Він дивився у вікно.

— Не знаю, що робити, — промовив він. — Ти ж розумієш, що Чарльз викрав фургон?

— Може, він його ще поверне?

— Боюся, що він потрапить в аварію. Або його зупинить поліція. Готовий закластися, що він зараз в дупель. Це останнє, чого йому бракує, — затримання за водіння п’яним.

— Може, нам варто поїхати його пошукати?

— Я не маю ані найменшої гадки, звідки починати. Він може зараз бути на півдорозі до Бостона.

— А що ще можна зробити? Сидіти й чекати, поки хтось зателефонує?

Спершу ми об’їхали всі навколишні бари: Farmer's Inn, Villager, Boulder Tap і Notty Pine. Notch. Four Squires. Man of Kent. Стояв шикарний літній вечір із присмерковим серпанком у повітрі, і стоянки перед усіма закладами були забиті транспортом, але ніде ми не бачили фургона пана Гетча.

Абсолютно навмання ми зазирнули в алкогольний супермаркет State Liquor Store. Безлюдні яскраві проходи, в яких батареї сяйливих ромових пляшок («Лотерея тропічного острова!») змагалися за клієнта з понурими, аптекарськими рядами горілки та джину. Під стелею крутилася картонка з рекламою винних напоїв. Покупців у магазині не було, і тільки старий огрядний вермонтець із татуюванням оголеної жінки на передпліччі сперся об касову стійку й теревенив із пацаном, що працював у міні-маркеті по сусідству.

— Коротше, — почув я фрагмент їхньої неголосної розмови, — той чувак витягує обріз. Емметт стоїть тут поруч зі мною, от прямо на моєму місці зараз. «У нас немає ключів від каси», — говорить він, а чувак натискає на спусковий гачок, і Емметтові мізки… — махнув продавець рукою, — заляпують усю ту стіну…

Ми